Італії та Іспанії ся боротьба мусить бути ще завзятіша і тяжча, бо тут обік страшенної сили новочасного, не на релігійній, але на політичній основі зорганізованого клерикалізму, що йде до усталення світської власті панства над усім світом, живуть і сильні парості середньовікових феодальних традицій з їх завзятим змаганням до автономії, опертої не на свободі і рівноправності всіх громадян держави, а на історичних традиціях, ворожих тій рівноправності й свободі.
Для нас, українців, що разом з Польщею, а потім з Росією і Австрією перейшли всі фази того великого історичного процесу і по якійсь іронії долі звичайно мусили коштувати найпоганіші і найприкріші наслідки тих старих порядків, для нас у теперішню пору дуже важне зрозуміння сеї історичної азбуки, яка б давала нам тверду основу в дальшім політичнім житті і хоронила нас від неясності і баламутства.
От тим-то думаю, що покликом нашим у сю пору не може бути ані автономія sans phrase22 ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності.
UKRAINA IRREDENTA
Українське питання переходить в новіших часах дивні форми розвитку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова, силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів, відрубних від інтересів польських (почуття відрубності від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед українського народу і серед української суспільності певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомості і того почуття. Серед інтелігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськими гегемонійними замахами скінчилася остаточно побідою українського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськими в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядності. Історія української інтелігенції в XVIII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішності, навіть деякого локального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, та почуття безсильності і анахронічності тих традицій було загальне.
В ту пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч трохи іншою дорогою. Часи між Люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого заневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на українській землі, розвився тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневолення. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Україні належали до Конєцпольських, Вишневецьких,
Безумовно (
