брата, та без такої свідомості зовсім пуста фраза.
Ідеї КМБ, проціджені крізь твори Шевченка, «Основу» та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, – от це зміст тієї другої фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки і далі початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги та не тверда, власне, в тім, чого найбільше треба було для галичан, в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм – був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевності, хитання та «безпрограмовості», як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого історика.
«Основа» і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії по своїм ідеям були запізнені о півтора десятка літ, їм треба було появитися в 40-х роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чисельна українська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеї, і з погляду на літературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути національним «откровенієм» для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіазму, якби треба було надіятися, і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, належить до найсумніших карт в історії нашого національного розвою. Чільна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до широкої політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження
