дбати в кождій частині про тисячні місцеві інтереси, дрібні з погляду державного, але дуже важні для загалу місцевої людності. Дороги і шляхи, мости і греблі, недороди і місцеві випадки, пошесті й хороби, школи і лікарні – все се такі речі, що інакше залагоджуються в кождій губернії і вимагають окремого проводу й опіки не так уряду, як радше власних місцевих людей, зорганізованих для сього діла. Така автономія ніяким робом не може бути шкідлива для цілості держави, навпаки, вона корисна для неї, бо дбає за зріст добробуту і заспокоєння народних потреб у кождім куточку держави відповідно до місцевих обставин. Вона пожиточна для держави й тим, що полегшує їй адміністрацію, беручи на себе ті її часті, яких ведення було б для державних урядів занадто коштовне. Без такої автономії жодна велика держава не може встоятися, і ті, що радять Росії обходитися без неї, очевидно, самі не тямлять, що говорять.
Свобода й автономія мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономія мусить опиратися вповні на основах громадянської свободи. Се треба ясно зрозуміти, бо інакше можна на гарне слівце – «автономія» дати себе зловити так, як се ми бачили в першій російській Думі, де в так званім клубі автономістів під плащем автономії сиділи обік щирих прихильників свободи також люди, що лякалися її й бажали чогось зовсім іншого від дійсної громадянської свободи в новочаснім розумінні.
Щоб зрозуміти різницю між автономією, опертою на якійсь іншій основі, прим., на історичній традиції, досить буде заглянути до карт історії середніх віків. Середні віки зі своїм феодалізмом були, властиво, золотим часом автономії в найрізніших її формах. Автономні були провінції супроти найвищого владника, автономні були князі, графи, барони та дідичі супроти цілої держави, автономні були більші міста, оскільки мали силу й засоби окупити та оборонити свою автономію. Супроти сих дрібних автономій щезала зовсім сила центральної держави; щоб у разі потреби зібрати її і довести до діла, треба було не раз незвичайного зусилля політиків, хитрощів, обіцянок або навіть насилля і боротьби. Кожна автономна одиниця була в своїм ширшім чи тіснішім обсязі повноправною, мала власть над добром, свободою, життям і смертю оселеної в тім обсягу непривілейованої людності; не було зовсім того, що називаємо державним правом, спільним і обов’язковим для всіх громадян, а були тільки дипломи та привілеї, надавані верховною властю чи то поодиноким особам, чи родам, чи провінціям, чи городам. Цілість держави була, таким робом, дійсною федерацією різнородних сил і груп, що дуже часто йшли наперекір одна одній (рицарство, прим., цілі століття завзято воювалося з містами, міста, особливо в Ломбардії, воювалися з імператорами і т. д.); удержання центральної державної власті було ділом хіба незвичайно здібних і енергійних одиниць, а найчастіше під володінням звичайних або слабосильних володарів уся держава стояла загальним безладдям, яке вийшло в приповідку у нас у приложенні
