добровільного знесення панщини. Вибраний послом у 1848 році, він, хоч і належав до польського посольства, хоч приготовлявся до промови в обороні галицької пропінації, та все-таки зумів здобувати собі прихильність руських послів. Деякі з них, в тім числі й Кобилиця, жили разом із ним у готелю й спали в його передпокою; не обійшлось без того, щоб ті посли-селяни вільними хвилями не заходили з ним у розмови, не просили у нього деяких вияснень про політичні, для них досі темні справи. Ми можемо, бодай в однім випадку, констатувати безпосередній вплив Федоровича на Кобилицю. В половині вересня прибула до Відня депутація мадярів з просьбою, щоб віденський сейм прийняв, на себе ролю посередника між уграми й цісарем. Дня 19 вересня почалися в сеймі наради над питанням, чи сейм може допустити до зали засідань і вислухувати депутацію in corpore16, чи ні, бо один параграф регулямину не допускав у залі в часі засідань нічиєї присутності, крім послів. Урядова партія й чехи під проводом Рігера та Паляцького сильно виступили проти допущення мадярів до зали й проти сеймового посередництва. Натомість галицько-польські посли Сераковський і Федорович поставили внески на користь угрів. При голосуванні до урядової партії пристали й галицькі селяни; внески Сераковського й Федоровича упали. Але цікаво, що Кобилиця був майже одинокий посол-селянин, який голосував прихильно до мадярів. Додати до того, що мадярська депутація, не допущена до сейму, була в готелі у Федоровича, дякуючи йому за його прихильність, і тут могла бачити також Кобилицю. Се, мабуть, було головною причиною того, що шляхетська опінія на Буковині почала бачити в Кобилиці прихильника мадярів і пізніше силкувалася на його діяльність у горах кинути клеймо державної зради через ділання в порозумінні з Кошутом і його емісаріями.
Пізніші факти, а особливо жовтнева революція, яку Кобилиці разом з більшою частиною сейму (чехи заздалегідь зробили першу в Австрії сецесію) довелось перебути в обложенім, а потім бомбардованім Відні, мусили на вразливу уяву Кобилиці зробити величезне враження. Уперве він побачив, що то значить новочасна боротьба за народні права, як виглядає громадянська армія і якими силами розпоряджає реакція. Які думки будилися при тих сценах в душі колишнього гуцульського депутата, що бачив або чув, як путилівські гуцули клякали перед військом і як під лавками, де їх потім січено, пси хлептали їх кров? Федорович пізніше часто оповідав ось яку сцену: «Раз вечором я стояв на вежі астрономічної обсерваторії і водив очима за киданими на місто бомбами, за ракетами, що лускали в повітрі, та за величезними пожежами, що в різних частях міста розливалися, мов кроваві озера. В тій хвилі хтось злегка поклав мені руку на плече. Оглядаюсь, а за мною стоїть Кобилиця. Його подовгасте лице в рамці довгого до плечей волосся було осяяне кривавим блиском пожежі, в його очах меркотів якийсь дивний огонь, а на устах був усміх. Я запитав його, що він тут робить і чи не страшно йому дивитися на се все? Кобилиця ще раз усміхнувся і, махнувши рукою, мовив: «А що, панцю, як би ми таке в наших горах зробили!»
«Я не зрозумів,
У повному складі
