безцінь худобу або потратили задля великого браку паші і тепер, не маючи нічого, без помочі і без поради, виставлені хіба на страшну голодову смерть». 19 цвітня дальше донесення про арештування 20 прихильників Кобилиці, про великі шкоди, пороблені дідичам (дідичі подають їх на 200 000 пнів) і про віддання деяких бунтівників у рекрути. 17 червня читаємо донесення, що «напали угорські повстанці з Мармароша в двох місцях на Буковину, переступивши границю коло Селетина і коло Путилова, але вернули назад – було їх коло 100 мужа». Се донесення само собою не було би нічим дивним, якби не те, що ані Селетин, ані Путилів не притикають до угорської границі, і якби не те, що присланий із Чернівець до віденської газети «Der Oesterreichische Soldatenfreund» і надрукований у ч. 108 опис сього подвійного нападу угрів на Буковину діждався в тій газеті спростування генерал-майора Фішера, який запевнив, що в цілій тій історії «нема ані слова правди».
Хоча власті далеко ліпше від румунських газетярів знали, скільки вини стягнув на себе Кобилиця, то все-таки для заспокоєння опінії краю вони не переставали шукати за ним. Вернувшись із семигородської границі, комісар Канне ще раз довірочно покликав до себе священика з Путилова, о. С., і предложив йому, щоб завабив до себе Кобилицю і віддав його в руки властей. Отець С. відповів, що сього не може зробити, раз, що се противиться його розумінню честі, а друге, що, – казав він, – «за один волос Кобилиці пожерли би мене птиці».
Здається, що такі пропозиції роблено й іншим особам, у яких іноді гостював Кобилиця, блукаючи по горах. У маю він зайшов у Жаб’ю до священика Вишневського, з яким давніше також був знайомий. Сей прийняв його, здавалося, дуже радо, засадив його за стіл і почав гостити, а тим часом тихенько послав по фінансову сторожу, так званих ревізорів, які в ту пору сповняли також службу жандармів. Ще Кобилиця сидів при столі, розмовляючи з панотцем, коли наскочили ревізори, обступили дім і вхопили його. Поночі вивезли його до Кут, а відси під сильним військовим конвоєм до Чернівець. 27 мая сильно закованого Кобилицю привезено до Чернівець і осаджено в арешті.
Слідство над ним тяглося довго. Аж у 1851 році його судили воєнним судом, та сей оправдав його від усіх закинених йому злочинів і засудив його лише на один місяць арешту. По відбутті сеї кари політична власть, боячися нових забурень спокою, зробила з ним те саме, що з ватажком мазурської різні – Шелею; його маєтність у Плоскій продали і з уряду закупили для нього ґрунт та хату в тій самій Сольці, де був оселений Шеля. Тут він мав жити під ненастанним доглядом камеральних урядників; до Плоскої та Путилова йому не вільно було показуватися ніколи. Про кінець його життя не знаємо нічого певного. Отець Білинкевич передає таку версію, що чув від гуцулів: «Раз приїхав до Радовець якийсь архікнязь на полювання і, наслухавшися немало оповідань про Кобилицю, забажав особисто побачитися з ним та велів на завтра покликати його до себе. Сам архікнязь пішов на полювання. Того самого вечора до хати Кобилиці прийшли три пани, що були
