Гукевича викликало між селянами, присутніми в місті, великий перестрах. Побачили в тім «сильну руку» п. Тишковського. Агенти того пана натомість набрали відваги і переказали мені явну погрозу, що, коли покажусь де-будь у місті, мене поб’ють. Перелякані селяни просили мене не виходити з помешкання. Коли Гукевич вернув, побачили ми, що серед таких обставин шкода заходу ще раз скликати збори, бо ніхто не прийде. З тим я від’їхав до Львова, обіцявши, що день перед виборами приїду знов до Добромиля.
Згадаю тут іще, що протягом усього того часу польська преса, підбита шляхетським духом, робила все можливе, аби знеславити мене в очах публіки. Зразу, коли ще кандидував д-р Антоневич, мене окричувано як замаскованого москвофіла; пізніше, коли д-р Антоневич зрікся своєї кандидатури, з мене зроблено прихильника перевороту, а виборчу кампанію в перемиськім окрузі представлено як боротьбу суспільного порядку, якого представником мав бути п. Тишковський з міжнародною пропагандою перевороту. Розуміється, не бракувало й таких, що в моїй кандидатурі бачили приватні мотиви.
У клерикальнім «Dziennik’y Poznansk’im» подано відомість, що се моя пімста за те, що моя габілітація на приватного доцента руської літератури на Львівськім університеті, хоч філософічним виділом того університету прийнята з найбільшою похвалою, не була затверджена міністерством просвіти на основі оречення львівського намісника гр. Казимира Бадені. Дуже характеристичне також те, що два сеймові посли і польські демократи д. Тадей Романович в «Now’ій Reform’i» і Теофіл Мерунович у «Gazet’i Narodów’ій» не поцуралися візвати прилюдно головного редактора «Kurjer’a Lwowsk’ого» д. Генрика Реваковича, якого довголітнім співробітником був я, аби видалив мене з редакції тої газети як «заклятого ворога польщини та клеветника польської нації».
Так надійшов, нарешті, день виборів. Оповім події того дня за чергою. 30 жовтня поїхав я до Добромиля. Тут застав я знайомого мені селянина Муштука, що на сьогодня мав завізвання до добромильського суду в справі його вищезгаданого арештування.
– То правдива біда, – говорив він. – Скоро тільки я показався в місті, зараз обступили мене агенти Тишковського. Вони пізнали мене й почали питати: «А ти що тут робиш?» Я показав їм своє завізвання до суду. «То йди до суду, – сказали вони, – а скоро тебе відтам випустять, не смій забаритися ані однієї години в місті, але їдь назад, відки прибув, а то буде тобі лихо». Невважаючи на те, я лишився. Я чув, що за мною слідять, хочуть мене бити.
– А що ж із виборцями, – запитав я, – чи можна говорити з ними?
– Про се нема що й думати, – відповів він. – Місто повне агентів Тишковського, злісних і слуг. Скоро покажеться який виборець, його зараз обступають, тягнуть до шинку, гостять горілкою та ковбасою і стережуть, аби не рушився нікуди. Я пішов також до такого шинку, але поплічники Тишковського зараз пізнали мене, а шинкар не хотів дати мені навіть склянки пива й візвав мене, щоб я зараз ішов геть і не псував йому інтересу.
Я заїхав до
