style="font-size:15px;"> – Тут я мав би сказати, що ви стали справжньою красунею, – не зупинявся Джек, – тільки ви це, напевно, вже чули.
– Але не від вас.
Джек засміявся.
– Як там у коледжі?
– Історія цікавезна, але довга, а я зараз дуже змерзла. Казала ж батькам, щоб робили вечірку в будинку, – в Англії я так і не звикла до холодів. Я приготувала для вас промову із подякою. Хочете піти зі мною погодувати сусідських котів?
– Я тут на роботі.
– Чудова робота – із моєю сестрою розмовляти.
– Вона подобається моєму знайомому, просив поговорити.
– Бідненький хлопець. Точніше, бідненька Джоані. Чорт забирай, щось розмова йде не так, як я…
– Чорт забирай, ходімо вже годувати тих ваших котів.
Карен посміхнулася й рушила з місця, погойдуючись на високих підборах. Раптом небо розрізала блискавка, вдарив грім, і з неба полилося по-справжньому. Карен скинула взуття й побігла босоніж. Джек наздогнав її тільки біля ґанку – він вимок до нитки, але майже сміявся.
Карен потягла на себе двері. У передпокої горіло світло; Джек поглянув на неї – дівчина вся зіщулилася, шкіра вкрилася сиротами. Карен потрусила головою, розбризкуючи краплі води довкола себе.
– Коти вгорі.
Джек зняв піджак.
– Ні, я спочатку хотів би послухати промову.
– Усе, що я можу сказати, ви знаєте. Впевнена, вам дякувало багато людей.
– Але не ви.
Карен затремтіла.
– Вибачте, усе йде не так, як я собі планувала.
Джек накинув їй на плечі свій піджак.
– Ви в Англії отримували газети з Лос-Анджелеса?
– Так.
– І читали про мене?
– Так. Ви…
– Карен, газети часто перебільшують. Дуже сильно перебільшують.
– Хочете сказати, що всі ці історії, які я читала, – це брехня?
– Та ні, не всі… Тобто… Ні, все правда.
Карен відвернулася.
– Ось і добре, я знала, що це правда. А тепер – промова, тільки не дивіться на мене, бо я страшенно ніяковію. По-перше, ви витягнули мене із великої халепи. По-друге, порадили батькові відправити мене за кордон, де я здобула прекрасну освіту й познайомилася з цілою купою чудових людей. По-третє, заарештували того мерзотника, який продав мені таблетки.
Джек торкнувся її плеча; вона відсахнулася.
– Ні, дайте мені договорити! По-четверте, – тоді я про це нікому не казала – але Лес Вайскопф давав дівчатам таблетки на шару, а вони за це із ним спали. Тато мені давав не надто багато кишенькових грошей, тому рано чи пізно я б до цього дійшла. Так що ви, Джеку, врятували мою кляту честь.
– І став вашим клятим героєм? – засміявся Джек.
– Саме так, і мені вже двадцять два, я не якась там малолітка, яка западає на першого перехожого.
– Це добре. Тому що я збирався якось запросити вас на вечерю.
