на ходу квапливо обриваючи нитки з рукава піджака.
Щоб убити час, Джек почав думати про Карен. Від тієї вечірки минуло вже десять днів; загалом усе було в порядку. Щоправда, довелося вибачитися перед Спейдом Кулі; Велтону Морроу його шашні із Карен були не до вподоби, але те, що Елліс Лоу зійшовся із Лоу і їхні стосунки повільно і впевнено розвивалися, його, здається, трохи заспокоїло. Вони бачилися поквапливо, здебільшого у готелях – Карен жила вдома, а Джек – у дешевій дірі, куди не варто приводити пристойну дівчину. Він навіть пропустив регулярний платіж для дітей Скоґґінсів, аби зняти для зустрічей номер у готелі «Амбасадор». Карен насолоджувалася цією забороненою любов’ю, а йому було добре від того, що добре їй. Але Сід Гадженс не телефонував, а на ринку героїну був повний штиль – залишалося тільки трусити дрібних ділерів. А попереду був іще рік у Відділі моралі, який Джекові видавався чимось страшнішим за газову камеру.
Він відчув, що знову готовий до бою. Побиті мексиканці не спускали з нього очей; у того, кому він врізав на Святвечір, на носі наліплений пластир – напевно, фальшивий, але єврей-адвокат знав, що так можна більше зворушити суд.
Двері до № 114 було відчинено; Джек підійшов і зазирнув усередину.
Шестеро членів журі сиділи за столом, обличчя до місця для свідків. Допит провадив Елліс Лоу, у свідчив Ед Екслі.
Тільки тепер він не смикав окулярів, не гугнявив і не відводив погляду. Голос його звучав твердо – на октаву нижче від звичайного.
Худий, не схожий на копа, він мав переконливий вигляд, а виступ його був чудово прорахований і відпрацьований. Лоу ставив доволі несподівані питання; Екслі із ними, звичайно, був знайомий заздалегідь, але вдавав, ніби чує все уперше. Чорт його зна, хто це його так натаскав брехати.
Джек прислухався і зрозумів, що насправді за фрукт – цей Екслі – і як він заробив військову нагороду. Ед не нагадував тепер маминого мазунчика. Лоу засипав його питаннями, і відповіді Еда били просто в ціль: так, у нього відібрали ключі, його замкнули в коморі – ну, так сталося. Це була людина, що знає ціну собі й позірному героїзму.
Екслі розповів, що робили Браунелл, Гафф, Догерті, але це все були дрібниці, бо ж основну провину він поклав на Діка Стенсленда, який, за його словами, виходив справжнісіньким монстром і, не змигнувши оком, видав заразом і Бада Вайта. Коли Джек зрозумів усю красу комбінації, він усміхнувся: Краґмена, Такера, Пратта, яких могли покарати хіба що виходом на пенсію – віддали Джекові. А цапів-відбувайлів – Стенсленда і Вайта – назвав Ед Екслі. Оце так вистава!
Лоу поставив підсумкове питання. Екслі почав втирати щось про верховенство правосуддя. Лоу оголосив, що питань до свідка в нього більше немає; журі ледве не ревіло. Ед, накульгуючи, попрямував до дверей – мабуть, ногу відсидів. У коридорі його зустрів Джек.
– Оце ти молодець. Паркеру сподобається.
– Думаєш, він прочитає стенограму? – запитав Ед, розтираючи затерплі ноги.
– Усі документи будуть у нього вже за десять хвилин. А Бад тепер не заспокоїться і мститиметься тобі до кінця життя. Його викликали до
