а як у тебе із дробовиками дванадцятого калібру?
– Га? – похитав здивовано головою Бідвелл.
– Де ти був сьогодні вночі близько третьої? – нахрапом спитав його Джек.
– Тут я був, у ліжку.
– Сам? Якщо був із якоюсь дівкою, вважай, у сорочці народився. Ну, скажи, що ти везунчик, поки мій напарник не розізлився.
– Цього тижня моя черга забирати до себе дітей. Уночі я був із ними.
– Де вони зараз?
– Тут. Сплять.
Дентон втупився дулом пістолета Бідвеллові в ребра.
– Хлопче, ти в курсі, що сталося минулої ночі? Щось ду-у-уже погане. То як щодо дробовика, хлопче?
– Чуваче, та нема в мене того сраного дробовика.
Дентон притиснув дуло пістолета сильніше.
– Хлопче, ти б при мені не лаявся. А ну, колися, кому ти давав свою тачку сьогодні вночі, поки ми твоїх чортенят сюди не витягли за шкибарки.
– Чуваче, я свою машину нікому не давав.
– Тоді викладай, кому ти позичив дробовика дванадцятого калібру? Нумо, хлопче, воруши мізками.
– Та я вже казав – нема в мене ніякого дробовика!
– А що за «Фіолетові язичники»? – втрутився Джек. – Це банда хлопців, які полюбляють фіолетові тачки?
– Чуваче, це просто назва нашого клубу. У мене – фіолетова тачка, так само як і у кількох інших чуваків. Ну, ми і влаштували клуб. До чого ви взагалі ведете?
Джек дістав список власників усіх фіолетових «меркуріїв» у місті.
– Леонарде, ти що, не читав газет вранці?
– Ні. Що…
– Чш-ш-ш. Радіо, може, слухав чи телевізор дивився?
– У мене ні телика, ні радіо нема. Якого біса…
– Чш-ш-ш. Леонарде, ми шукаємо трьох чорних хлопців, які полюбляють стріляти із дробовиків і їздять на «меркурії», дуже схожому на твій, 48-го, 49-го або 50-го року випуску. Я знаю, ти нікому не чинив зла. Я бачив твій бій із Ґевіланом і вважаю, що в тебе велике майбутнє. Ми шукаємо поганих хлопців. Поганців на схожій на твою машині, які можуть належати до твого клубу.
– А якого біса я мушу вам допомагати? – знизав плечима Бідвелл.
– Бо якщо не допомагатимеш, матимеш проблеми.
– Стукача з мене вирішили зробити?
– Та якого стукача. Тобі навіть казати нічого не треба. Просто прочитай список і покажи пальцем. Гаразд, погнали.
– Нє, вони й справді покидьки, – похитав головою Бідвелл, – тому я вам просто скажу, без цих витребеньок. Рей Коутс, на прізвисько «Солодкий», має «меркурій» 1949-го року – чудова машина. У нього є два приятелі – Лерой і Тайрон. Рей любить постріляти. Я чув, він полюбляє полювати на собак. Він хотів було вступити до нашого клубу, але дістав відкоша, бо він реально кінчений.
Джек зазирнув у список, і справді знайшов там: «Коутс, Реймонд, САут-Централ № 9611, кімната № 114. Дентон також розгорнув свою копію.
– Дві хвилини звідси. Оце так удача, треба
