те, що за звичних обставин могло бути моїми думками; у всякому разі, у мене з’явилося відчуття, ніби я потрапив у оповзень і тепер справжня лавина несла мене кудись на своєму гребені. Я просто нутрощами відчував цей стрімкий рух. Щось буквально тягнуло мене в чапараль. Я бачив перед собою темну масу чагарника. Одначе це не була, як зазвичай, якась незрозуміла темінь. Я бачив кожен кущ окремо, як наче дивився на них у неясних сутінках. Здавалося, кущі рухались; тьма-тьмуща їхнього листя була схожою на чорні спідниці, які розвівалися на вітрі в мій бік, – тільки-от ніякого вітру не було. Вони заворожили мене своїми гіпнотичними рухами; це були наче якісь пульсуючі брижі, що, здавалося, підбиралися до мене все ближче та ближче. І тут я помітив дещо світліший порівняно з оточенням силует, який ніби було накладено на темні обриси кущів. Я сфокусував зір на точці трохи збоку від того силуету і зміг розгледіти його зеленувато-жовте світіння. Потім я подивився на нього розфокусованим зором і впевнився, що той світлуватий силует був чоловіком, який ховався у підліску.
У той момент моя свідомість знаходилась у найдивовижнішому стані. Я усвідомлював усе, що діялось навколо, і ті психічні процеси, які навколишнє середовище в цю мить у мені породжувало, а ще я думав не так, як думаю за звичайних обставин. Наприклад, коли я зрозумів, що силует, накладений на кущі, був людиною, то згадав один випадок у пустелі: якось, коли ми з доном Хенаро поночі прогулювалися по чапаралю, я помітив був, що у кущах позаду нас ховався якийсь чоловік, але щойно я спробував пояснити собі це явище раціонально, як утратив того чоловіка із поля зору. Одначе цього разу я відчув, що контролюю ситуацію, і відмовився щось собі пояснювати чи думати взагалі. На мить у мене склалося враження, що я зможу втримувати того чоловіка в полі зору та змушу його залишатися там, де він був. Потім у мене незвично защеміло у грудях. Здавалося, щось хотіло вирватися з мене назовні, і я далі вже не міг тримати напруженими м’язи на череві. І в ту ж саму мить, коли я їх розслабив, на мене із чапаралю кинулося щось темне, що обрисами нагадувало величезного птаха чи якусь літаючу тварину. Виглядало так, наче обриси чоловіка змінилися на обриси птаха. Мене накрило відчуття нездоланного страху. Я хапнув ротом повітря, голосно скрикнув і впав на спину.
Дон Хуан допоміг мені піднятися. Наші обличчя зустрілися майже носом до носа. Він сміявся.
– Що то було? – прокричав я.
Він примусив мене затихнути, закривши мені рота долонею. Він приклався губами мені до вуха та прошепотів, що ми повинні залишити це місце спокійно й організовано, ніби нічого й не сталося.
І ми пішли собі пліч-о-пліч. Він ступав розслаблено та рівно. Пару разів він швидко озирався довкола. Я робив так само і двічі був помітив якусь темну масу, що, здавалося, йшла за нами. Зненацька я почув гучний моторошний крик позаду. Я пережив тоді мить істинного жаху; моїм черевом пробіглися брижі, одразу ж перейшовши у спазми, які щомиті ставали
