прогуділа бджола.
– Ні, це не відлига! – раптом закинув гном і зупинився як вкопаний. – Це весна. Що ж нам тепер робити? Оцій вашій зимі, здається, теє… гаплик! А все через нього, Аслана…
– Якщо хтось із вас хоча б іще раз згадає його ім’я, – мовила на це Чаклунка, – нехай на себе нарікає!
Розділ 12
Бойове хрещення
Доки десь далеко сперечалися гном із Чаклункою, бобри та діти йшли своєю дорогою, схожою на чарівний сон. Давно вже вони поскидали свої кожухи і навіть припинили гукати одне до одного: «Дивіться! Рибалочка!», або «А я кажу, це дзвіночки!», або «Що це за дивний запах?», або «Послухайте, послухайте! Це ж дрізд, співочий дрізд!» Вони йшли мовчки, вбираючи солодке весняне повітря; на зміну теплому сонячному світлу поставали тінисті зелені хащі; порослі мохом галявини, де велетенські в’язи здіймали листяні дахи високо над головами, заступали густі зарості квітучої смородини, а трохи далі паморочив голову пряний та духмяний аромат глоду.
Подорожні наші здивувалися не менш за Едмунда, коли помітили, як у них на очах зима зникла, а в лісі за лічені години відбулися зміни, що зазвичай тривають з січня до травня. На відміну від Чаклунки, вони не знали напевне, що в Нарнії так мало статися з приходом Аслана. Та всім було відомо, що то її чари наслали на країну одвічну зиму; і якщо вже в Нарнії почалася чарівна весна – то, певно, її чари зникли. Трохи згодом комусь спало на думку, що, коли вже сніг розтанув, Чаклунка не матиме змоги подорожувати саньми, і тоді всі заспокоїлися: хода їхня уповільнилась і перепочивали мандрівники тепер довше і частіше. Звичайно, вони вже добряче втомилися, але то було приємне відчуття. Так буває, коли цілий день граєш на свіжому повітрі, а надвечір солодка втома розливається по тілу. Прикро тільки, що Сьюзан натерла собі невеликий пухир на п’ятці.
Щоб дістатися до Кам’яного Столу, вони вже не йшли широким річищем, а взяли трохи праворуч, південніше. Та навіть якби їм не довелося завертати, просуватися далі берегом стало неможливо: талі води переповнили річку і пінявий потік усіх відтінків жовтого затопив дно.
Сонце сідало, від чого світло його наливалося багрянцем, тіни видовжувались, а квіти стуляли на ніч свої пелюсточки.
– Залишилось ще трохи, – підбадьорив усіх пан Бобер та повів нагору по схилу, порослому густим пружним мохом (по якому так приємно ступати натрудженими ногами), туди, де стриміли поодинокі високі-превисокі дерева. Після важкого дня всі дерлися вгору, важко дихаючи, посапуючи та спотикаючись. Люсі навіть засумнівалася: здолає вона підйом чи впаде на півдорозі, коли несподівано всі опинилися на вершині. І ось що вони побачили.
Перед їхніми поглядами розляглася широка зелена галявина. Обабіч неї розкинувся густий ліс, а прямо попереду, там, далеко на сході, щось мерехтіло до болю в очах. «Ти ба! Сьюзан, тільки поглянь! – захоплено вигукнув Пітер. – Це ж море!» Посеред галявини
