Від самого лише його погляду на всіх напали дрижаки.
– Ну, вперед, – прошепотів Бобер Пітерові.
– Ні, – позадкував Пітер. – Спершу ви.
– Ні, ні, сини Адама поперед звірів, – відмагався Бобер.
– Сьюзан, – галантно запропонував Пітер. – Чому б тобі не піти першою? Дами вперед, як то кажуть.
– Ні, йди ти. Ти ж у нас найстарший, – прошепотіла у відповідь Сьюзан.
Звичайно, що довше вони сперечалися, то безглуздішими ставали оті їх суперечки. Нарешті Пітер підкорився, витяг із піхов меча на знак привітання і, кинувши товаришам: «Сміливіше! Зберіться- но!», сміливо попрямував до лева:
– Ми прийшли, Аслане!
– Вітаю тебе, Пітере, сину Адама, – промовив Аслан. – Вітаю і вас, Сьюзан та Люсі, доньки Єви. Вітаю, Бобре і Бобрихо.
Його низький сильний голос наповнив їхні душі спокоєм, а серця – мовчазною радістю, і вони вже не відчували себе незручно, мовчки стоячи поряд з Асланом.
– Проте де ж ваш четвертий? – запитав Аслан.
– Він намагався зрадити їх і перейшов на бік Білої Чаклунки, о, Аслане, – відповів за дітей Бобер.
Несподівано для себе Пітер виступив уперед та додав:
– У цьому є і моя провина. Я сердився на Едмунда і цим спонукав його на цей жалюгідний вчинок.
Аслан нічого не відповів. Він не хотів виправдовувати Пітера чи засуджувати його, а просто стояв і дивився на всіх ясними променистими очима. Та й що було казати?
– Будь ласка, Аслане, – звернулася до нього Люсі, – що нам зробити, аби повернути Едмунда?
– Усе, що можна зробити, – буде зроблено. Та це може виявитися набагато складнішим, аніж ви собі уявляєте, – зауважив він і знову замовк.
А Люсі, спостерігаючи за ним, помітила, що обличчя його було не тільки величним, сильним та спокійним; на ньому ледь помітним серпанком промайнула печаль. Та за мить хмари збігли з нього, лев труснув гривою, плеснув у долоні («Які жахливі в нього пазурі! – промайнула в Люсі думка. – Страшно навіть подумати, що було б, якби він їх не втягував!») і наказав:
– Час готуватися до бенкетування. Німфи джерел, німфи дерев, проведіть наших гостей до шатра й допоможіть їм з усім.
Щойно дівчата пішли, Аслан поклав свою лапу – а хоч він і втягнув пазурі, вона була важелезною – Пітерові на плече та мовив:
– Ходімо, сину Адама, я покажу тобі, який звіддаля замок, де судилося тобі колись посісти на трон.
І Пітер, який ще тримав меча в руці, попрямував за Асланом до східного схилу пагорба. Позаду них заходило сонце. Вся земля, що розляглася під ними, була залита вечірнім світлом – ліси, і гори, і долини, і велична ріка, що зміїлася вдалину сріблястою стрічкою. А далеко-далеко, за багато миль, плескалося море, а над морем – небо, а небом пливли хмаринки, рожеві у променях призахідного сонця. І десь там, майже
