правда, – погодилась Чаклунка.
Цієї миті почувся тріск зламаних гілок, потім глухе гарчання, за яким в улоговину зіковзнув сірий вовк.
– Я бачив їх, – переводячи подих, доповів він. – Вони біля Кам’яного Столу. Вони разом із ним. Мого ватажка вбито. Могрім упав від меча одного з синів Адама. Я причаївся в кущах і бачив все на власні очі! Рятуйтеся! Тікайте!
– А от і ні! Ніхто нікуди не тікатиме. Втечі не буде, – не змигнувши оком, наголосила Чаклунка. – Мерщій, клич наш народ, та поквапся! Клич усіх велетнів, клич перевертнів, та не забудь про дерева, що на нашому боці! Клич упирів та моторошних огрів, що викрадають маленьких дітей! Клич мінотаврів та братів їх менших – песиголовців. Відьом попередь і відьмаків, лісовиків і злиднів, почвар мухоморних, зміюк підколодних та іншу славну нечисть! Ми дамо бій! А боягузів попередь: не заіржавів ще наш чаклунський жезл – на камінь умить він перетворить боягузів! Жени щодуху! А ми тут ще маємо невеличку справу, яка потребує нашої безпосередньої чаклунської участі та зволікання не дозволяє.
Сірий вовк схилив голову на знак покори, крутнувся на місці, як та дзиґа, та зник. Лише здалеку луна донесла його важкий тупіт.
– Ну що ж, – зітхнула Відьма, – столу в нас немає, тож доведеться задовольнятися тим, що є. А є… та хоча б звичайна колода!
Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом відчув, як його грубо підхопили, поставили на ноги і притулили до дерева. Гном умить міцно-преміцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантію – певно, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, які в неї білі руки. Вони були такі білі, що це було помітно навіть у сутінках прихованої від сторонніх очей улоговини під покровом дерев. Нічого, окрім отих білих рук, Едмунд перед собою не бачив.
– Готуй жертву, – мимохідь кинула Чаклунка, і гном заметушився виконувати розпорядження.
Він швиденько розстібнув Едмундові комірець сорочки та підіткнув усередину, потім ухопив хлопчика за волосся, спонукаючи закинути голову. До Едмунда долинув дуже неприємний звук: вжик-вжик-вжик. Він насторожився: такий звук міг видавати лише один знайомий йому предмет, і саме тоді, коли його, цей предмет, гострять. Отак «вжикати» міг лише ніж. Тільки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва – то він. В очах у нього потемніло, і він знепритомнів.
Саме цієї миті звідусіль почулися крики, тупіт копит та лопотіння крил, потім – чи то зойк, чи то виття, начебто з вуст королівських, – годі було розібрати, бо все змішалося до купи. Едмундові пута послабшали, сильні руки підхопили його, і глибокий голос мовив:
– Покладіть його – хіба не бачите, його ж ноги не тримають… – дайте йому трохи вина… та не поспішай, бідолахо… все буде добре, малюче…
Потім, наче здалеку, Едмунд почув іще голоси – хтось перемовлявся:
– А де ж сама Відьма?.. Мені здавалося, ти її тримаєш…
– А от і ні – я тільки вибив їй з рук ножа…
– А я гнався
