запитала Паула після паузи. Вона справді не зрозуміла.
Кович побарабанив пальцями по столу:
– Тобі щастить? Так? Це просто везіння, удача, тобі щастить, так, Пауло?…
«Зразок яскраво виявленої антивіктимної поведінки», – сухо сказав у Паулиній голові чужий, туманно знайомий голос.
– Власне кажучи, – сказала вона, дивлячись у чашку, – мені переважно щастить, як потопельнику. То на масло сяду, то автобуса довго немає… А недавно пацюки дроти перегризли…
Кович знову сів на підлогу – прямо перед Паулою:
– Ти розумієш, ЩО сталося? Та, Пауло?…
Паула помовчала. Гмукнула й прогугнявила голосом противної дикторки:
– «Сон її був глибокий, і померла вона природною смертю!»
Воістину, недовге спілкування з Тританом пішло їй на користь. Вона стала простіше ставитись до деяких понять.
Кович, утім, з Тританом не спілкувався; він смикнувся, як від удару:
– Ти не могла б…
– Вибачте, – сказала Паула, злякана власним цинізмом. – Я не хотіла, чесно… Це… я теж, розумієте, трохи сама не своя…
– Ми з тобою обоє ненормальні, – сказав Кович з гіркотою.
Якийсь час вони думали кожне про своє, потім Кович підняв голову:
– Пауло… А та машина, вчорашня – теж пощастило?…
Паула дивилася на нього, не розуміючи. При слові «машина» пригадувався лімузин, у який її посадив сьогодні Тритан… і ще чомусь тюбик помади в щілині тротуару.
– Яка машина?
Очі в Ковича округлились, вона чомусь злякалася:
– То яка ж машина?…
Кович заговорив, повільно й чітко, ніби тлумачив роль нетямущій актрисі; і з тим, як розвивалася його розповідь, з Паулиної голови вивітрювались і сьогоднішній день, і втома, і рештки сп'яніння. Долоні змокли – так, що їх доводилося раз у раз витирати об коліна.
– Вам здалося, – сказала вона нарешті.
Кович осміхнувся – якось сумно.
– Вам здалося, – промимрила Паула майже крізь сльози – і в цей момент згадала.
Так, був тюбик помади, який вона впустила перед під'їздом. Тільки він володів у ту секунду її думками – тільки він; підібрати його здавалося справою життя, вона не звернула уваги на порив вітру, на силует, що промайнув поряд…
Кович дивився, як вона згадує. З цікавістю дивився – режисерові завжди цікавий процес. Що відбувається з людиною, як вона міняється зсередини…
– Це випадково, – сказала Паула сама собі, а страх ріс, чіплявся в неї вісімнадцятьма пазурами, повисав на її душі, як кішка на гардині. – Це випадково. Машина… СПЕЦІАЛЬНО на людину? Щоб ЗБИТИ? Це ж… Маячня. Так не буває…
Кович знизав плечима.
– Що ж, дякую, що ви мені сказали, – пробурмотіла Паула до підлоги. – Хоч краще б я… Не знала, то й нехай. Випадковість…
– Випадковість, – луною відгукнувся Кович. – Як у Печері. Тричі випадковість… Я вже
