охоче подав ш змію, а Паулу вже відтісняв убік літній чоловік в окулярах, із сивуватою лікарською борідкою:
– Це змія? Вона продається?… Можна?
– Бачите, – докірливо сказав Змієносець Паулі. – А ви не хотіли… Вирішуйте – ваше право першого покупця, але якщо ви скажете «ні»…
– Я готовий доплатити, – швидко сказав бородатий. Дама вже безстрашно вертіла змію в руках.
Та вона ж іграшкова, подумала Паула з полегкістю. Ох і хлопець, справжній клоун, вона ж механічна, як він мене розіграв…
І, розсміявшись, ухопила гадину за пружний хвіст.
Дотик живої холодної луски враз вибив ш з голови всі думки. І розумні, й не дуже.
Чоловік, потонулий у м'якому шкіряному кріслі, натиснув на «стоп». Повернувся до сірого віконця дисплея, де бігли, пульсували два ламані графіки – у правій частині чорний, у лівій – червоний. Чоловік поклав руку на клавіатуру – графіки сумістились; певний час він похмуро стежив за їхнім танцем – видовище заворожувало, як полум'я. Як прибій.
– Обмаль даних, – розчаровано сказав лаборант за його спиною.
– Вистачить, – зронив чоловік у кріслі. Перемотав плівку, знову натиснув на «Пуск».
«Чудова змія. Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!» – «Це гадюка?» – «Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…» – «У мене немає грошей…»
Камера смикнулася, розгублене обличчя дівчини ковзнуло вбік – і знову повернулося в кадр. Спостерігач бачив його в дрібних деталях – рух вій, рух зіниць, бачив, як на мить стислися пересохлі губи.
«Я віддаю за безцінь… Буквально дуже дешево віддаю. Подивіться, яка змія!..» – «Мені не треба… Мені не треба змії…»
– Невиразно працюєш, – зітхнув спостерігач, зупиняючи запис. – Прісно.
Він підвівся, замислено стяг із себе білий короткий халат – під ним виявилася коричнева замшева сорочка.
Лаборант, молодий хлопець у франтуватому костюмі, образився:
– Беріть професійних акторів… А даних мало, бо сенсори пора вживляти…
– Повчи мене, – беззлобно відгукнувся чоловік у замші. Лаборант напружився й трохи відступив; його співрозмовник пройшов до телефону.
– Алло… – На тому кінці дроту його усмішки не бачили, та вся її чарівність відбилась у голосі, низькому, мов рик. – Добрий день… Покличте, будь ласка, панну Німробець.
Розмова тривала хвилин п'ять, потім лаборант пішов, а чоловік у замші залишився. Зчепив пальці, опустив на них тонке смагляве обличчя й утомлено перевів дух.
(…За годину до світанку він вийшов ніби на полювання; він не вмів і не любив полювати, але для віддалених самотніх прогулянок не було природнішого й кращого приводу. Північні схили ненависних йому гір покриті були подобою лісу: жорсткою, колючою, скоріше коричневою, ніж зеленою; до умовного місця – вершини з білим каменем – було години три ходи.
Він
