на сонці здавався вогненно-білим. Тінь, у якій ховалися мандрівці, здавалася чорною мов ніч.
– Ми все одно не дійдемо, – сказала Maxi байдуже. – Тут пости… тут щілини, гірські князівства, облави на волоцюг, на чужинців і на звідтіляків… Танкі, а правда, що ТАМ добре?
– Так, – сказав він не замислюючись. – Там дуже добре, Maxi. Там люди не вбивають людей…
– Чому ж ти прийшов СЮДИ?
Він не відповів.
– Може, ти не хотів сюди йти? – і далі випитувала дівчинка. – Може, тебе послали?
– Хто ж мене міг проти моєї волі послати?
Maxi здивувалася:
– Хіба нема кому?
Тінь пересунулася; мандрівець підтяг торбу на нове місце й знову ліг, простягши ноги.
– Танкі… Це твоє справжнє ім'я?
– Майже.
– А скільки тобі років, Танкі?
Він мовчав.
– Ну, вісімнадцять хоч є? – вона була дуже серйозна, неначе од відповіді на це питання залежало щось важливе.
– Ми дійдемо, – сказав він крізь зуби.
Maxi зітхнула – втомлено, по-дорослому.
Гриміли цикади. На схилі далекої гори здіймала куряву ледь помітна звідси бричка; мандрівець звівся на лікті. Придивився, примруживши очі.
– Вони не думали, що звідтіляки бувають такі молоді, – сказала Maxi, вдивляючись удалечінь. – Інакше б вони подумали на тебе… І не займали б мого тата.
Мандрівець мовчав.)
Паула поверталася в сутінках.
Ішла, низько похиливши голову, погойдуючи важким дипломатом; уже вкотре за кілька днів вона була якась спантеличена. Наче й чекала дзвінка, а тепер і не рада, бо її зустріч з Тританом відбудеться не в ресторанчику «Ніч», а в ще одному кабінеті з хромом і нікелем, із зуболікарськими кріслами, сенсорами та іншим непотребом…
Туди-сюди літали різнобарвні машини; Паула з подивом усвідомила, що йде по найдальшій од них траєкторії – краєм газону і тротуару. І шкірою відчуває, коли хтось із безтурботних водіїв перевищує швидкість.
Дивно.
З тієї самої миті, коли Кович розповів їй про якусь сіру машину, що нібито жадала її крові… З тієї самої миті Паулу не покидало відчуття, що з неї постійно знущаються.
Ось і тепер…
Вона здригнулась і відірвала очі від асфальту.
Посеред тротуару стояли двері в добротній рамі. Широко відчинені, оббиті дерматином двері; мідна табличка так і проголошувала: «Відчинено». Паула сповільнила крок.
Повз двері ходили люди. Хтось здивовано спинявся, хтось ковзав байдужим поглядом, хтось узагалі не помічав; якась бабуся перейшла на другий бік вулиці, а двоє хлопців-підлітків гордовито пройшлися крізь двері туди-сюди. Потім розвага їм набридла; вони подалися геть і, очевидно, відразу забули про химери міського дизайну.
Паула зупинилась.
Ніхто з перехожих не брав безглуздих дверей надто близько до
