Печера. Марина и Сергей Дяченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Печера - Марина и Сергей Дяченко страница 32
І вона поринула в буденну суєту з дещо перебільшеним завзяттям – якщо проблема нерозв'язна, то про неї краще забути. Паулине телевізійне життя звичайно переповнювали події та емоції, маленьку пригоду успішно було витиснуто з думок і з пам'яті, однак увечері Паулі знадобилась неабияка мужність, щоб підійти до вішалки.
Чого вона чекала від своєї куртки? Що та сплесне рукавами і скаже: «Ох, Пауло, чого ж ти так довго?…»
Куртка була на місці. Цілком колишня – звичайного Паулиного розміру.
На другий день, рано-вранці, задзвонив телефон; неуважна Паула не поспішила до слухавки.
Поспішив Митик.
Комунікабельне дитя, чиї батьки поспіхом доїдали сніданок, а тітка забарилась у своїй кімнаті, – це дитя підскочило до телефону, і вже за мить Паула чула поважну розмову:
– Так! Здрастуйте! Немає! А, вона оженилась і переїхала… Ну, вийшла заміж, так… Па-па!
Паула кулею вилетіла з кімнати; слухавка вже лежала на важелі, Митик задоволено посміхався:
– А я дядька надурив! Я сказав, що ти оженилася на директорі цирку, і тепер у вас удома живе справжній слон!..
Не кажучи ні слова, Паула схопила паскудника за вухо.
На вереск вискочили з кухні Стефана і Влай; ситуацію з'ясовували недовго, зате голосно й бурхливо. Паула вирушила на роботу з підпухлими очима і розмазаною тушшю; на автобусній зупинці біля самої будівлі телецентру її погукали:
– Дівчино! Шановна дівчино!
Здригнувшись – хоча з якого дива, власне, здригатися, – вона обернулася.
Хлопець був абсолютно незнайомий – років двадцяти, привабливий, з голочки вдягнений, ретельно причесаний; в опущеній руці він тримав великий футляр від труби, і Паула механічно подумала, що хлопець – студент консерваторії.
– Дівчино мила, не хочете придбати змію?
Паула не встигла й кліпнути, як хлопець розкрив футляр і витяг на світло невелику бридку змійку з трикутною головою, роздвоєним язиком і липким гіпнотичним поглядом каламутних очей. Паула мимоволі відсахнулася.
– Чудова змія, – сказав хлопець голосом бувалого торговця, який щодня реалізує по три десятки змій. – Головне, дуже отруйна… Візьміть у руки. За голову, бачите, отак!..
– Це гадюка? – запитала Паула відступаючи.
Хлопець щиро обурився:
– Що ви! Гадюку я не став би… Це дуже рідкісна, дорога змія, окраса серпентарію, одним укусом валить слона…
– У мене немає грошей, – сказала Паула, радіючи, що знайшла відмовку.
– Я віддаю за безцінь, – хлопець ясно, мило, геть по-хлоп'ячому всміхнувся. – Буквально дуже дешево віддаю.