ховатися під ногами й наважилася відповзти по камінню трохи далі, тоді він устав і поспішив униз.
…запах диму.
Недобрий запах. Не від багаття, не від домашнього вогнища – страшний запах палаючого людського житла.
Мандрівець спинився всього на мить.
Чи був у нього вибір?…
Власне кажучи, тепер це не мало значення. Бо він зрозумів, чий саме дім перетворюється зараз на купу головешок.
Але збагнути, куди біжать з усього села люди, і що це за ґвалт на майдані, і що за лемент – щоб це збагнути, йому забракло мужності.
Він уже тікав.
Посередині майдану, на вільному від людей клаптику, безліч рук піднімали й ставили на ребро величезний залізний обруч. Усередині обруча розтягнутий був за руки й за ноги голий чоловік, із живота в нього стирчало вістря осі, але він ще був живий.
– …Коти! Ану! Коти! Звідтіляк! Звідтіляк! Печерна змія!
Колесо покотилося. Важко, волочачи за собою криваву стежку, підстрибуючи на бруківці, раз у раз ризикуючи перекинутись, та море рук устигало підхопити його, підштовхнути й випрямити.
Чоловік на колесі вмирав. Можливо, смерть його затягнеться, і, коли колесо, прокотивши по вулицях, зіштовхнуть нарешті з кручі у прірву – можливо, він устигне відчути полегшення…
Його схопили за рукав:
– …дівчисько?
Він дивився, не розуміючи.
– Танкі, де дівчина? Ми знайшли звідтіляка, ми давно до нього приглядалися, де дівчина, ти не бачив?
Він перевів погляд з червоного збудженого обличчя перед собою на колесо, що його вже викочували з майдану.
Власне, що він міг зробити ТЕПЕР?…
…Вони знайшли джерело. Maxi знайшла. Вона мала хист знаходити воду.
Дзвеніли цикади.
Увесь світ складався з цикад. Увесь світ замкнутий був у кільце гір – далеких, синіх, і близьких, червоно-жовтих, і білих, укритих піском, який так гидко скрипить на зубах…
– …і я давно вже здогадалася. Майже одразу.
Він струснув головою, проганяючи заціпеніння:
– Я прослухав… Про що ти здогадалася?
– Що це ти людина ЗВІДТІЛЯ. Вгадала?
Високо в небі – чи глибоко в небі? – чорною цяткою висів хижий птах.
– То й що? – запитав він без емоцій.
Maxi мовчала.
– Ну то й що? – перепитав він майже зухвало.
– А вони думали, – Maxi криво посміхнулася, – що це мій тато… звідтіляк…
– Я не міг урятувати твого батька, – сказав він, дивлячись у пісок. – Не встиг. Не знав…
– Вони стратили звідтіляка… – промовила Maxi, і плечі її дивно піднялися. – Вони думають… а насправді…
– Та я ж не міг урятувати!..
Обоє замовкли.
В обох у недавньому минулому була ніч, коли колесо з розіп'ятою на ньому людиною зірвалося з кручі. Коли по всіх вулицях діловито
