грудях, не прикриваючи голизну й не прикрашаючи її. Зміст розмови, її інтонація й лексика не пасували ні до вигляду співрозмовників, ні до навколишнього пейзажу.
– Твоєму внуку нічого не загрожує, – після короткої паузи заговорив Айра. – Його доля залежить тільки від нього. Ти принижуєш його опікою, а мене ображаєш дикунськими домислами.
– Навіщо ти це робиш? – пошепки спитала жінка.
– Що саме?
– Оце все?
– Кажи зрозуміліше. Я роблю свою роботу.
– Свою роботу?! Твоя робота – приймати Пробу в хлопчаків?
– Зокрема.
– Не смій займати мого внука! – Із її горла вирвалось натуральне гарчання. – Якщо ти визнаєш його не гідним громадянства, я подам апеляцію.
– Він отримає те, чого вартий.
– Я експерт незгірш за тебе. Я знаю, що він гідний. Якщо ти не даси йому громадянства, значить, ти упереджено до нього ставишся, і я це доведу.
Крокодил не бачив обличчя Айри. Той стояв, опустивши руки вздовж тіла, розслаблено й непорушно. З його пози не можна було прочитати його почуттів. Жінка дивилася прямо і, мабуть, могла б розгледіти Крокодила. Та все, що відбувалося в лісі, не цікавило її. А може, вузький канал зв'язку дозволяв їй бачити тільки співрозмовника.
– Ти знаєш, який у нього больовий поріг? – тихо спитав Айра. – Ти, експерте?
Біле, суворе обличчя жінки здригнулось:
– Нуль чотири. Та він керує собою.
– Ти відправила хлопчика з порогом нуль чотири складати Пробу? – В голосі Айри вперше пролунало дещо поза байдужим холодом.
– Я відправила?! Це його вибір. Він гідний бути громадянином!
– Якби він був моїм онуком…
– Добирай слова, Махайроде. Я записую нашу розмову.
– Я теж.
– Ти упереджено ставишся до нього! Ти повинен був відмовитися приймати в нього Пробу. Одразу, щойно побачив його в списках.
– Ні, не повинен! – Айра підвищив голос, і Крокодил виразно розчув, як у його словах проглянула лють. – Він такий же, як усі, підліток. Я приймаю в нього Пробу, як у всіх!
«Оце так-так!» – подумав Крокодил і пригадав сцену прибуття: «А це що за блідо-зелена парость?» Айра ж хотів повернути Тимор-Алка додому – разом із Крокодилом…
Жінка з охлялими грудьми зціпила тонкі губи. Крокодил здивувався, побачивши сльози в її маленьких очах:
– Будь дуже уважний, Махайроде.
– Я й так дуже уважний, Шано.
Кілька секунд жінка ніби силкувалася щось додати і добирала слова. Потім опустила погляд – і пропала, розтанула, і Крокодилові відкрилася будівля в лісі – дім-хижа, схожий на той, у якому був офіс міграційної служби.
– Який ти неспокійний, мігранте, – сказав Айра, не обертаючись. – 3 тобою багато клопоту.
Крокодил перевів подих:
– Аж ніяк. Жодних.
