молився за пана Полуботка, аби він вернувся живим та здоровим, молився за козаків – молився за добрих людей, моїх побратимів у далекій дорозі, і, коли погасла остання свічка, – і добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид, – помолився за нашу з Уляною любов. За мою і за її – велику, жертовну.
Бо, як лежав я у комірчині й то поринав у гарячу, маревну безвість, то виринав з неї на якийсь час, одного разу, знаходячись при пам'яті, почув у сінях якусь метушню, тупотіння, а тоді рвучко розчинилися двері й на порозі стала… Уляся. В червоній керсетці, червоному жупані і чорній спідниці. Я подумав, що знову марю, й прошепотів:
– Улясю!
– Це я, Іване, – сказала Уляся.
Тицялася по комірчині мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослінчика, собою, своїм дорідним тілом прикривала другого ослінчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хліба, але Уляся не помічала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо:
– Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаєш, і ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужній і сильний…
– Улясю, я не мужній… Ти вигадала мене такого, – прошепотів я…
– Не вигадала… Ти мужній серцем… І добрий, і справедливий та ніжний. І я люблю тебе такого і нікому тебе не віддам, навіть Богові.
Я злякався.
– Не говори так…
– Говорила й говоритиму. Ні Богові, ні людям.
Аж тоді обвела поглядом моє нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусі, котра зіпала розтуленим ротом.
– Я пришлю лікаря… І принесу чисту постіль…
Постіль вона не принесла, але то було й не потрібно, далі мачуха клопоталася мною дужче, ніж рідними дітьми, – Улясю не пустила до мене Анастасія Марківна, бо то зовсім негоже дівці ходити до парубка, нехай і хворого, можна накликати поговір.
Уляся відповіла, що то не просто парубок, а її наречений, вона заручиться зі мною по моєму одужанню. Анастасія Марківна не заперечувала їй, а вже по моєму одужанні мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнається, і, як покаже Боже провидіння, так і буде. Про це розповіла мені Оленка, котра кілька разів навідувала мене.
…І ось я стою на гетьманському подвір'ї у новій сутності: не просто парубок, а парубок, чиї мислі та наміри щодо їхньої дочки відомі батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрібно тремчу, чи то після хвороби, чи то від хвилювання, я ладен дременути на вулицю, але те неможливо: від гетьманші був знак, веління, передане челядницею, аби завітав до них у неділю пополудні.
Та сама челядниця провела мене поміж рясними півоніями та лаплахами по викладеній з цегли стежечці до хати гетьманші, і я негнучкими ногами переступив хатній поріг. У невеликій світличці під образами, завішаними дорогими намітками, обшитими перлами, сиділи гетьман з гетьманшею. Я вклонився,
