моєї дочки? Гай-гай!
Я вловив той її погляд і відгадав його, й несподівано для себе сказав:
– Я зараз виморений і втомлений… І розум мій утомлений. Я не вмію ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок і знаю про світ більше, ніж декотрі інші. На шаблях ширмувати я навчуся, але по білих аркушах часом можна пройти далі, ніж проїхати по найкращій дорозі на коневі.
Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усміхнувся і сказав:
– Достойна відповідь. Отож походи трохи по аркушах… Позаглядай у каламар і в наділки Полуботкової шаблі. Його наука – золота. На початку зими я їду до Москви. Зі мною іде пан полковник чернігівський, він і тебе візьме. Подивишся на світ, потрешся між розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобі якийсь підходящий уряд. А як повернемося, тоді й теє… Заручини ж… – Гетьманша блимнула на нього очима, і він кашлянув у кулак. – Справимо тобі заручини. А ти – шануйся… Шануйся, кажу, – чомусь вирішив скінчити строгістю.
На тому відпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи підбадьорливо.
– Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дівка, – мовила.
Я погодився в думці. Сковував мене й погляд Анастасії Марківни, кілька разів вона підходила до палісадника, буцімто в якійсь справі.
– Півонії потоптано курми. Оришка не догледіла. Ось я її…
– Не треба, матінко…
– Така ти добра! Ось пожди, замаєш своє господарство, побачиш…
Над лісом за Есманню загуло, загуділо, здавалося, звідти приступає ворог. Далекі громи котились над Глуховом, в саду потемніло, вщух пташиний гамір.
– Пора йти, – сказала Анастасія Марківна, і я зрозумів, що йти не до господи, а мені додому.
Частина II
Криваві заручини
Полуботок потвердив у Чернігові, що по першому снігу виїжджаємо до Москви. Мене не радувала та мандрівка, адже знову я кілька місяців не бачитиму Улясі, навіть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало тільки те, що до північної столиці також ідуть Борзаківський та Рубець. Ці, хоч і не близькі мені люди, котрі полюбляли й потішитися наді мною, були мені не малою підпорою, радили на добре, витягували мене з моєї самотності, відволікали від думок, що я один на всьому світі й не здатен ні захистити себе, ні знайти собі місця. Хоч хто знає, чи хоч один з нас може з певністю сказати, що має своє місце в світі; тим, які так кажуть, тільки здається, що посіли своє місце, а доля в одну мить може потасувати всіх, неначе карти.
Ми виїжджали з Чернігова чотирма саньми по перших снігах, правували на Глухів, де мали злучитися з гетьманським обозом. Там перепочивали три дні, докупляли припасів, перековували коні. З Улясею ми посиділи в світличці в присутності її прислужниці, й балачка
