і вийшов. Я вийшов слідом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.
– Ну що?
Вітер змів з губів значкового слова, але обоє зрозуміли – генеральний хорунжий відмовився писати тестамент.
– А яка твоя думка про його житейську стезю?
– Не доживе до вечора.
– То зроби ласку, сходи ще раз.
Грабовецький переступив з ноги на ногу, сніг заскрипів під велетенськими чоботиськами – у них устілки й по дві вовняні онучі. Мимохіть поклав руку на руків’я шаблі й відсмикнув – пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячі рукавиці й знову зняв, кашлянув і врешті зайшов до хижі. Вітер з ляскотом причинив за ним дощані двері.
– Що, що ще? – прохрипів хворий. – Лікас скоро буде?
– Коли буде – не знаю. Хлопці поїхали. А Йван і всі козаки духовної просять.
Обличчя хворого пересмикнулося, він повернувся обличчям до темної стіни. Розсердився. Одначе по хвилі мовив:
– У мене друга малжонка, я з нею сплодив діти, вони ще малі, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром…
– Для своїх дітей…
– Іван своє візьме. Нехай допинається шаблею… А не зуміє – хрестом.
– Не візьме… Вже були такі причинки.
– Та що ти мене на той світ спроваджуєш! Душу з живого виймаєш… Підпишу – помру… Вість така мені.
Грабовецький вийшов і нарікав на старшин, що через них привів у гнів хорунжого.
– Йди ще ти, – звернувся до мене Берла. – Зайди сам. Без нікого. Стань на коліна й попроси.
– Не піду, – відказав я. – Не треба мені того добра.
– Дурний ти, – сказав Михайловський.
– Може, й таке, але не піду, – потвердив рішуче.
– Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.
Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як і Полуботки. Тільки Полуботки вивернулися, вибилися знову в маєтні люди, батько ж піднімався важко, статкувати не вмів, та й не велося йому, двічі від моровиці пропадала худоба, двічі горів. Хорунжим генеральним він зовсім недавно, й уряд той не статковий, уряд – на всіляких посилках, в ньому тільки назва поважна – «генеральний». Але й це мене тоді мало обходило, був приголомшений і пригнічений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрібен статок, вітцівщина… Про те не подумав. Хоч потім, вже вдома, попри мою волю, зривалися такі мислі…
Надвечір хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський відпустив йому гріхи, причастив.
Генеральний хорунжий склепив повіки.
Гінці вернулися без лікаря, він сам застудився в дорозі, його лишили в якомусь селі. Та й не потрібний він уже був. І стояли зморені, в задубілих, неначе залізних, киреях гінці, й стояли, схожі на сичів, старшини, й гули, віщо гули високі сосни, вітер скидав з віття сніг, і він падав пластами. Гнулися під сніговою вагою віти, ялини немов поприсідали, поопускали
