піїти читали про кабиші Купідона, й були в тих віршах зради, сльози, смерті з туги по милому чи по милій, одначе я бачив, що Купідон не вразив жодного читальника тих віршів, можливо, й жодного разу в житті. Піїти розповідали про кохання без вогню і без жару, занадто мудро, занадто розважливо, занадто холодно, аби повірити, що серце когось із них пронизала стріла Купідона. Я також знав про кохання дуже мало, але й того, що знав, вистачало, аби зробити такий висновок. Всі вони благословляли любов і не знали про те, що нею можна жити і в хвилі проклинати її. Вони славили її як Божий дарунок і не відали, що вона буває диявольським насланням і спопеляє всю людину, її тіло й душу, робить з неї раба, вбивцю, неключимого мерзотника. Саме так почувався нині я. Вона буває грубою, як колода, й зітканою з прозорого срібного павутиння, але невідомо, коли вона ліпша, і все ж вона – найбільше щастя світу, хоч і найбільша його мука.
…День від дня лілій на плесах ставало менше, а пір'я з підхмар'я падало більше. Почалися дощі, намет у саду згорнули, посиденьки з пивом та віршами перенесли до світлиці, а відтак вони скінчилися зовсім: з північної столиці від царя впало веління чернігівському полковнику йти з початком зими з полком у Ладозький похід, вести передню партію козаків. Вслід за нею підуть ще дві партії. На чолі другої партії стати моєму батьку, третьої – лубенському полковнику Андрію Марковичу. Заголосили по містах та по селах жінки, похилили голови козаки; підсусідки, які мають спорядити козаків у похід, а деякі і йти з ними, заклопоталися провіантом, кіньми, саньми, зброєю. В Чернігові та Глухові поспішали з весіллям. Власне, весілля мали справляти в Лубнах, у Марковичів, одначе весільний поїзд Глухів обминути не міг. І що таке вінчання в Лубнах, а що в гетьманській столиці, в соборній церкві, з гарматною стрільбою та феєрверками! Для мене ж важило лише те, що і я їхав у тому поїзді. А ще більше, що Уляся зустріла мене з неприхованою радістю й сказала, не криючись, що чекала на мене. «Я так на тебе чекала, так чекала!» В грудях мені спалахнула пожежа, чомусь стало важко дихати, й котився, котився по моїх жилах вогонь, й не було того, чого не звершив би в ту мить… Я сказав Улясі, що йду у Ладозький похід, вона злякалася й почала просити, аби в той похід не йшов. Але я відказав, що така воля мого батька і йти маю з ним, у його партії.
– Ти ж там загинеш, такий… такий… – і не доказала, одвернулася й витерла кулачком очі.
– Пробач мені, Улясю, – сказав тихо. – Не гідний я тебе. Біля тебе такі парубки… козаки… звитяжці. А я…
Уляся враз стрепенулася, зблиснула очима, тупнула чобітком, аж схопилася луна.
– Та на дідька вони поздавалися ті звитяжці, ті хвальки… Мені потрібен ти… отакий дурний… і хороший.
А я сидів і не знав, радіти мені чи сердитися, й не знав, за віщо вона мене покохала, такого книжного та тихого, бо ж не знав, за віщо взагалі дівчата кохають хлопців.
Ми освідчилися одне одному в коханні, нас
