А я стояв розгублений і очманілий, мені хотілося сміятись і плакати.
Усі наступні дні жив у світі ясному, можна сказати – піднебесному, моє життя рішуче одмінилося, я мріяв про речі високі, прекрасні й навіть співом своїм сягав таких висот, яких не сягав ніколи. До того ж став охайніше вдягатися, комір вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрічкою, шапку одягав так, що мій темно-русий, трішки кучерявий чуб виглядав з-під неї, і купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанкові, Уляся залилася реготом: «Що це ти, Іване, в ляхи записався?» Жупанок виявився ляським. Я знітився, але Улясин сміх не образив мене.
Блукав по подвір'ю і думав: Боже, що ти сотворив зі мною! Як мені тривожно і як гарно, як обнадійливо-солодко. Ось для чого цей світ, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогодні Улясю й вона усміхнеться мені, а більше мені нічого не треба. Я мовби летів понад світом на невидимих крилах, був по вінця заповнений коханням, навіть поховальні дзвони в Онуфріївській, найближчій до нас, церкві видзвонювали мені не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се гріх великий, і він також на мені. Як і той, що Божі слова «любіть один одного так, як я любив вас» я переінакшував у серці на любов до дівчини.
Плекав мрію піти з Улясею в ліс ще раз, сподівався, що отой чар повториться знову, але за два дні, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, і Уляся всміхнулася мені тільки в останню мить, коли підбіг до віконечка з другого боку карети. Усміхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з місця.
Наступного дня Оленка запитала мене:
– Ну як тобі мій наречений?
Мені чомусь це вельми не сподобалося, адже мовби йшлося про річ, до якої вже прицінилися і яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.
– Наречений? – сказав я. – Хіба вже заручилися?
– Не заручилися… А чого ото ми їздили до Глухова і Яків приїздив сюди? Чи ти й справді ні про що не здогадуєшся? Всі здогадалися.
– Всі – нехай, тобі це встид.
– Отакої, – розвела руками Оленка. – Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою.
– То й поціновуй сама.
Я сердився, бо Яків увесь час зігноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорікою.
– Я його раніше не бачила і боялася, що він буде негарний, – вже щиро зізналася Оленка. І додала радісно: – А він… вродливий і веселий, коли захоче.
– Отож, коли захоче.
– А твоя гетьманівна…
Я спалахнув, як пороховий гніт.
– Що ти мелеш…
– Ой-ой-ой… Святий та божий. Вона мені казала…
– Що вона тобі казала?
– Що ти… дурний… Ні, це я так… Сказала, що ти не такий, як усі парубки.
Бачив по Оленці, що вона грається і навіть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки
