Полуницьким «побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю».
Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:
– Вони Орлика мазепинського віншують величними словами…
Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата, «випав з воза й горнув на власних селян колоддя».
Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:
– Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.
– Таки ж згадували! – гукнув Полуницький.
– І не сором тобі, – сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.
Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнути звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.
Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей, Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:
«Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам».
А бувало й так: «Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шинок і випийте мирову».
Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.
Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишлянськім позові прийшло до нього два куми – Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: «Вперше чую про неї».
Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:
– Хто звечора платив за горілку?
Обоє відказали: Ярема.
– А чого не Яремій?
– В мене не було грошей.
– А вранці ви похмелялися?
– Так.
– І хто платив?
– Яремій.
– І де ж ти взяв грошей?
Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.
– Віддай гроші й кладіть заруку, – сказав полковник.
…Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій
