Полуботок. Уляся вже кілька разів прогулювалася по Чернігову з Оленкою та Яковом, але я повів її не на широкі майдани та не на Любецьку вулицю, а по своїх затишних куточках, де старі хрести та могили, де капличка з чудодійною іконою, де сплелися віттями три дубочки й сховали камінь, на якому написано: «Живіть, як я жив, і здобудете царство небесне», де з вузенького камінного шпиля видно всі бані чернігівських церков та монастирів. Уляся видряпувалася зі мною на крутосхили, опираючись на мою руку, спускалася в яруги (я тремтів і вихекував з грудей жароту, котра переповнила мене), ахкала й охкала, розглядалася з зачудуванням, згубивши всю свою владність і гордовитість. І верталася по Любецькій вулиці вже звичайна дівчина, й люди не оглядалися на неї, хоч мала на собі дорогі убори, але в таких, чи трохи дешевших, уборах виходять на вулиці й деякі багаті чернігівські міщанки. Нині ж було свято – Седмиця Троїцька, й ми зустріли кілька таких жінок та дівчат.
Вернулися пізно, у вікнах кам'яного будинку та в дерев'яних хоромах, у яких жив Андрій Полуботок з сім'єю, вже віталося, але великий скляний ліхтар у сінях чомусь не горів, там було троє дверей, і ми заблудилися з Улясею й весело сміялися, а потім раптово зіштовхнулися, і я несамохіть ухопив дівчину за стан, і вона принишкла, задихала швидко-швидко, і я відчув велике хвилювання, губи мені пошерхли, хотів пригорнути дівчину й не осмілився. Мені чомусь здалося, що вона не одіпхнула б мене, і потім довго на те шкодував.
Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла, Яків теж.
Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.
Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки – крижні, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.
Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки
