ніколи оту свою долю. Може, я нікчемний, але не люблю насильства, через те й вибирав собі стежечку вузеньку, протоптану в стороні від стежок, вигепаних міцними чоботиськами. На тих своїх вузеньких стежечках я цар і Бог (у мріях), і тільки там мені добре. Одначе полковникову владність терпів. Почував, що за нею щось стоїть, що то не просто владність, а щось більше. І терпів його зауваження: «Ну чого, Іване, маніжишся, ти ж не дівка». – «Я не маніжуся… Я такий є». – «Ставай іншим. Гостри зуби. Бо розжують і виплюнуть». – «Не вмію іншим… і не хочу…» – «Отакої».
Сам знав, що життя – то сутність жорстока й зла і що знайти в ньому затишок важко. Полковник часто хмурив дугасті брови, щось там у ньому всередині борсалося кострубате й болюче, що й він не міг його викинути, і, либонь, через те я примирявся з ним та терпів. Полуботок викликав повагу. Якусь іншу, не ту, яку викликають високими урядами, багатством. Він викликав повагу як людина розумна, самостійна. Я також прагнув у житті незалежності, одначе в мене виходило якось так, що мною завжди хтось опікувався. Просто, я, мабуть, не вельми самостійний.
Але що таке самостійність? Це певність, що посів своє, а не чуже місце, й саме таке, яке відповідає тобі, твоєму призначенню, що вмієш розпорядитися собою і тим місцем? Знову ж таки, нам легше, коли ми перекладаємо власні клопоти на когось іншого, хто може виправити всі наші похибки, хто може від свого й нашого імені кермувати, веліти, владарювати, ми ж того не вміємо, боїмося. Коли ми думаємо про себе, приміряємо все до совісті, вона біжить по хідниках нашої душі, ми поспішаємо за нею й бачимо самі негаразди, ми ладні зупинити її, ми боїмося посуватися далі, аби не побачити чогось гіршого. З такими думками, таким строєм душі багато не здобудеш.
Павло Леонтійович був з тих людей, котрі не йдуть за порадою до інших, за порадою йшли до нього. За порадою, за захистом або й просто посидіти в його товаристві, відчутися спокійніше, міцніше. Але що стояло за тим полковниковим спокоєм, за тією владністю, я ще не знав.
Полуботок повернувся спиною до вікна, сів за стіл. Його руки важко темніли на білім убрусі.
– Візьми, Іване, скаргу. А ви, – до селян, – приїздіть на п'ятницю до Чернігова. – Коли селяни вклонилися й пішли, мовив мені: – Не маю права розглядати скаргу сам. То більше – село колись було моїм.
Я здивувався, що він пояснює мені. Таке було вперше. Мені ледь-ледь затепліло в грудях. Хоч думав я зовсім про інше: коли ми вже поїдемо додому. А що, як не застану Уляну?
А він узяв пожиткову книгу, послинив пальця, погортав.
– Добре пишеш. Випис у тебе хороший, і думка жива. Охрім старий і ледачий, вестимеш книгу пожитків на виїздах. Тільки пильнуй. Пожитки люблять порядок. Втямив?
Він подивився на мене примруженими очима, потер долонею гладенько виголене підборіддя.
– А може, й не тямиш. А доведеться… Все доведеться робити. Життя, Іване, це не Плутарх з Тацітом. Важко
