дуб, дуба, дуба,Дівчино моя люба.
А як стала підростати,
Стали хлопці колихати…
Я сподівався, що Уляся розсердиться, и хотів, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, і чорна коса впала в траву, й попросила тихо:
– Заграй щось таке до смутку.
Я хотів заглянути їй в очі, але вона очей не підвела. І тоді заспівав пісню, яку часто співав на самоті, самому собі:
Ой не шуми, луже,
Зелений байраче!
Не плач, не журися,
Молодий козаче!
Ой як не шуміти —
Корінь вода миє
Як мені не плакать,
Що серденько ниє.
Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.
Я дівчину люблю,
І Бог про те знає,
Карай, Боже, того,
Що нас розлучає…
Ой, умру ж я, мила,
А ти будеш жива,
Чи згадаєш, мила,
Де моя могила
Ой, моя могила
Край синього моря
Хто не зна любові,
Той не знає горя.
Я так захопився, що навіть забув про Улясю, а коли поглянув на неї, вона підвела голову. Здивований, побачив у її очах сльози. Чого б то? Молода й багата, живе в розкошах, будь-яка її забаганка враз виконується. А може, розкоші, це ще не щастя? Що ми знаємо про світ, що ми знаємо самі пре себе? Нічого.
– Ніколи не думав, що тобі подобаються сумні мелодії, – стиха мовив я.
– А я сама не знаю, які мелодії мені подобаються.
– Коли який стрій душі – під нього й мелодія?
– Скоріше навпаки.
– Музика мусить навертати людину на щось високе, вона наближає її до Бога.
– Вона спонукає її до танцю або й до пиятики, – незгідливо відказала Уляся. – Люди потішають свою плоть.
Здивовано поглянув на дівчину.
– То зле. За тим забувають про душу.
– Всі говорять про душу, але леліють, бережуть і люблять тіло.
– Це неправда.
Уляся подивилася на мене глузливо.
– Ти б ходив оце за мною, якби моє обличчя було рябе, ще й ніс кривий? Тільки не бреши «Краса душі, краса душі», – перекривила мене чи ще когось – Всі торочать про душу, а люблять тіло. Коли краса зів’яла або її попсували хвороби чи рани, всі одвертають од тієї людини вид, яка б добра душа в неї не була. Ось ти Хіба знаєш, яка в мене душа?
– Ясна.
– Ясний місяць перед дощем. Та ще твоя пика. А люди… Вони здебільшого нищ й підлі. Я надивилася… Стелються біля батька, згинаються в три погибелі… А я дивлюся в їхні очі, а там заздрість і ненависть.
– Всі такі?
– Не всі Але багато.
– Я знав інших людей Які служать науці, Богові Постують.
– І що мають?
– Вони й не хочуть нічого мати…
– Не хочуть? Отож, возвеличуються вже тим. То теж гординя. Бо не досягли нічого в мирському житті.
– Ти
