Якби їм такого вождя…
– Якого там їм вождя… Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є, – буркнув Рубець.
– Та що ти таке кажеш, – обурився Борзаківський. – Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом…
– Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи…
– Розсмикали народ, розтягли…
– А я що кажу, – похмуро правив Рубець. – І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови – погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба…
– Та ж не всі, не всі, – гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри. – Ще ж недавно, згадай… За Мазепою… Кинув вождь клича…
– Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? – Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь. – Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське – п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів… І лишилося з ним врешті-решт п'ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився… А цар Петро – картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій – води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.
– Старий він уже був, вельми старий, – скрушно мовив Борзаківський. – Он Орлик…
– Орлик, сокіл, горобець… І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою, – раптом підніс голос Рубець. – І не підуть вони ніколи… Правдиво, Іване, я кажу? – Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь.
Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати.
– Чого це ти унадився до нас?… І вуха в тебе, як вареники… Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт – правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?
– Цар… він від Бога. Так нас учили… Він нас від ворогів захищає… А Мазепа?… Не знаю. Малий я ще тоді був… Анахтему йому в церкві проголосили…
– Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося…
– Я не донощик.
На обличчі Рубця – й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.
– А
