– я?..
– Дякуйте Богу, що я відправив поліцію із службового ходу, хоч знав, що тут хтось залишився – кроки чув.
– Ваш порятунок мені не допоможе, мене впізнав лямур…
Камінський підійшов до свічника, що стояв над оркестровою ямою, засвітив свічку. Ожили декорації на сцені, над Ганнусиною хаткою заколихалися березові гілки. Міхал не відривав погляду від сцени, ніби чекав початку спектаклю, до нього озвався Камінський:
– Погана слава ходить за вами, Сухоровський. Я нічого не знав, коли брав у вас п'єсу. А потім вдавав, що не знаю…
Сухоровський повернув до директора голову. Якусь мить дивилися один на одного. Добрі тихі очі Камінського, обведені павутинкою зморшок, немов оцінювали красиве обличчя Сухоровського. Міхал впер у директора незалежно-нахабний погляд, напевне, цього погляду ніхто не витримував, та Камінський таки встояв, мусив встояти, щоб не дати переваги пройдисвітові над служителем муз.
– І звідки у вас такий симбіоз, здавалось би, зовсім не поєднаних між собою нахилів: злодійство і мистецтво? – наступав директор, щоб хоч на мить підкорити собі цього самовпевненого силача.
– Ох-ох, – зацмокав іронічно Сухоровський, – а я й не думав, що ви, пане Непомуцен, така ж дешевизна, як і всі… Ох-ох… Та ви аж на пальчики стаєте, коли до вашого театру заходить циркульний староста, ви танете як віск при появі в ложі директора поліції, а побачити в театрі губернатора – ваша заповітна мрія. Я ж до цих злодіїв навіть не вмився. Ви знаєте, як вони крадуть? Явно, на людях, безсоромно, та ще й міну при тому корчать таку, ніби честь роблять пограбованому… Які ви несправедливі! Мене ось зневажаєте, а пана Фредра, приміром, обожнюєте, а він так само, як і я, валявся по корчмах і борделях!
– Не смійте, чуєте, не смійте! – скрикнув Камінський, схоплюючись з крісла. – Не смійте так висловлюватися про велику… про великого письменника!
Схопився і Сухоровський. Він був майже удвоє більший від Камінського, нахилився над ним, директор злякано відступив. Міхал зняв з голови циліндра і кинув ним об долівку.
– Так, я злодій, – прохрипів. – І це не робить мені честі. Але я ним не вродився. І моя мати, селянка з Неслухова, теж не крала. Я ж навчився читати в парафіяльній школі, я ж маминих пісень і казок наслухався і покинув дім, щоб дотягнутись до наук. І вчився… Мене били за те, що я русин, а я кінчав тривіальні, нормальні школи… Е-е, якби я народився польським аристократом, як пан Фредро!.. Але сідаймо, директоре, а то ще поб'ємося. Я вас дуже шаную… та й бити вас ні по чому… Пане Непомуцен, я вчився у Studium Ruthenum[32] при університеті, можете собі уявити? Я мріяв стати учителем, щоб просвіщати сільських дітей – які ж бо дурнуваті дячки сидять за столиками в парафіяльних школах. І що – закрили русинські студії, а в Studium Latinum[33] я не пішов, і без мене є кому задурманювати латиною й німщизною русинських дітей…
Сухоровський відгорнув гривку русявого волосся з чола, без циліндра на голові він виглядав зовсім інакше: нахабні очі потепліли, широкі плечі опустилися, у мерехтливому
Русинські студії
Латинські студії.
