подібний до свого зображення на портреті, що висить в Аничковому палаці; гетьман підступив до отамана й шепнув з притиском:
– На коліна!
Почервонів Калнишевський від хвилювання, але й цього разу не вклякнув – схилився у пояс і подякував цариці за ласку. Затим козацькі делегати подалися до виходу.
– їх ламати треба, а не гнути! – прошипів Орлов услід козакам.
– Зламане дерево не здатне зупиняти вітру, – зауважила Катерина Орлову.
Розділ третій
Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотній площі, подався на Арбат. Вивів свого буланого коня з конюшні постоялого двору й рушив до Коломенського до цариці.
Москва ще клекотіла після розправи, а від Кремля до Коломенського вже мчали карети зі загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати їх: усе ще мав надію домогтися прийому в Катерини. Полковник Антін Головатий і Сидір Білий зосталися у Петербурзі – може, щось таки вициганять у Потьомкіна, а йому, Калнишевському, хай би допоміг бог у Москві.
Цариця справила вранішній туалет, вчасно послала на місце страти Пугачева милостивого наказу і заходилася купати леді Мімі й сера Тома. Придворні повідомили отамана, що цариця зайнята своїми улюбленими собачками, а увечері прийматиме дворян. Отаман повернув коня від поспіхом збудованого дерев'яного палацу і квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.
Гомоніла Москва, на шпиці ешафота ще стриміла голова Пугачева; Калнишевський покидав місто радості й печалі – квапився до заметених снігом степів.
Біля замкненої церковці Симеона Стовпника стояла на морозі дівчина, закутана в жупан, і напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дівчина була нетутешня, з одягу було видно, що з України. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись із сідла:
– Ти хто така?
Вона підвела на нього повні непевності й тривоги очі – козацький одяг і мова кошового додали їй спокою, – сказала тихо:
– Уляна я… З Лубен.
– Куди ж ти йдеш, небого?
Дівчина опустила голову, ледь чутно мовила:
– Щасливої дороги вам, батьку…
І він поїхав. Рипів сніг під копитами буланого аргамака, волохата кирея сивіла від паморозі, бралися вуса льодом; за мостом учепився щік колючий вітер, свистів у вухах, і у свисті тому вчувалося отаманові те саме питання, що задавав його незнайомій дівчині: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»
Вітер був настирливий і прискіпливий, він без угаву повторював своє питання, ніби хотів помститися вершникові за те, що той завжди цікавився людськими дорогами.
Але ж і його питали. Здебільшого це не бентежило отамана, відповідав гордо і впевнено, а іноді й карав за цікавість, коли для доброго, як йому здавалося, діла мусив іти на порахунки з власним сумлінням; а бувало, й відмовчувався, бо сам не знав, куди заведе
