style="font-size:15px;"> Думав загубитися в Москві, на Україні далі вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор університету Приклонський мовчки вислухав, спідлоба глянув на Любимського й подав йому папір з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що підозрюється у крамольних писаніях на шкоду вірі й отечеству, посад не давати, а сповіщати негайно до поліції про його появу». Директор підійшов до книжкової комоди, вийняв аркуша і прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбійниками і душогубцями. Одягнуть на них волосяні свити й примусять їх у монастирях носити воду».
«За читання таких писаній, – директор дивився повз Любимського, – ми веліли шмагати спудеїв посполитого стану різками по голому заді, синів дворян – лінійкою по штанях. Для вас приготоване дещо інше. З Богом, з Богом, юначе!»
Димок уже не куриться. Може, історик Міллер вибирається до цариці до Коломенського? Або ж зайде до остерії на філіжанку турецької кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тоді. Але ж ні, на тому самому місці ніщо не повторюється.
Любимський сидів уже колись за цим самим столиком. Більше року тому. Швейцар відганяв від дверей аристократичної остерії людей простого стану. Павлові ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Він присів і замовив обід. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панів. Один – низький, високочолий, з великою квадратною головою – старий уже, другий – молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комір коричневого сурдута.
Швейцар провів їх до столика, сусіднього зі столиком Любимського; зайняті розмовою, вони сіли, не звертаючи уваги на присутніх в остерії.
– Давно з Петербургу? – спитав квадратоголовий.
– Давненько. Я багато часу проводжу в Москві. У вітцівському домі біля Серпуховських воріт або ж у помісті Авдотьїному біля Коломенського. До рідних пенатів завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до історії, хочу видати старовинні грамоти…
– Я улещений вашим візитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицію. Це, безперечно, цікаво – видати старовинні грамоти, і я… Я б… Але ваша журналістська діяльність… Ні, ні, я розумію, ви розпочали в Росії вельми благородну справу, в нас досі не було справжньої журналістики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашій необережності. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епіграф, сакрамент!.. Нічого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацікавився, уже зовсім предметно, «Живописцем». Ви знаєте, цей журнал зовсім інший, це серйозне періодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номері, – він вийняв з кишені камізельки удвоє складеного часописа, розгорнув і тицьнув пальцем на крайній стовпчик першої сторінки, – ну, навіщо це вам? Ви послухайте і вдумайтеся: «Бідність і рабство всюди мені зустрічалися в образі селян. О людяність! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собі подібних людей!» Я зовсім не здивуюся, якщо завтра закриють
