Мовчу. Мені доручено переселяти греків до Малоросії? А вони цього хочуть?.. Ні, ні, я тільки подумав, я цього не спитав. Ваша величність не зауважили, правда? Слава Богу, так, так, розумію – переселяти греків. Греків треба переселити з Криму до Малоросії – і все. Це ж так зрозуміло і просто.
І милістю не поскупитеся? Я падаю до ніг, я уже впав, бачите? Хвала тобі, покровителько наша!.. Які ж бо милі леді Мімі й сер Том! Ваша величність сама їх купає? Це справді зворушливо… І Вольтер про них знає? Щасливі Мімі й Том! Про мене Вольтер і не чув… А мосьє Дідро бачив їх на власні очі? Правда, він ще бачив і Пугачева в клітці. Ви цих думок не почули… Ні, ви цих думок не чули! Які милі Том і Мімі! Том… Мімі… Том… Мімі…
Прокляття! Куди котишся, світе фарисеїв, в яке провалля тягнеш нас? Хто звільнить мене від святенництва? Нас так багато, воістину чесних людей, а ми забагнюємося блювотиною тупої і каригідної покірливості. Куди ми йдемо?!
Розділ четвертий
Архімандрит Досифей вирушив зі Сумського острогу, що на карельському березі, весельним судном до Соловецького монастиря. Стихали весняні бурі на Студеному морі, молочні тумани туго лягали на неспокійні хвилі, втихомирювали, розтоплювали рештки криг, вибілювали водяну гладінь. Сонце щодень теплішало, розморюючи мряку й мерзлоту скупих клаптиків землі, вигнаних споконвіків далеко в море. На Соловецькі острови приходило коротке благодатне літо.
Восьмимісячний відпочинок його преосвященства в зимовій резиденції щасливо закінчився: ні чревоугодництвом, ніже пияцтвом, як то бувало колись, не согрішав, тож почувався доволі міцно. Не тривожили його ні найсвятіший Синод, ані архангельський губернатор Головцин – і на душі було спокійно: передчував, що за час його відсутності нічого неугодного Богові і владі не сталося у святій обителі на Соловках.
Та проте він квапив веслярів-карелів, що їх наймав монастир: архімандрит змучився від байдиків, а до того ж ще й досі, незважаючи на похилий вік, п'янило його почуття всесильності, яке він виборов для себе сам і яким повністю міг насолоджуватися лише там, за грубими мурами чернечої фортеці.
Всякого ж було за чотирнадцять років архімандритства Досифея, колишнього ієромонаха Новоозерського монастиря. Відбирали царськими указами монастирську дідизну в Помор'ї, над Двіною й на Кольському півострові, стогнав монастир від непосильних податків. Та що найгірше – застав Досифей у Соловецькому монастирі невелику, проте свавільну військову залогу, запроваджену ще за Івана Грозного, яка поїдала з монастирського котла премного яств, а визнавала тільки губернаторську зверхність. Ні шведи, ні литовці, ні каянські німці[3] давно вже поблизу не з'являлися, вони ж – солдати й офіцер – вилежувалися удень і вночі в теплих караульнях, чекаючи на війну, хоча б маленьку, і насмішками зневажали не тільки благочестивих іноків, а й самого архімандрита. До служби годі їх було примусити. Скарги до архангелогородської консисторії не допомагали, Синод відмовчувався, губернатор теж
Так називали фіннів за найменуванням міста Каянаа.
