картки, яку колись сам фотографував і завжди мав при собі. Та й потім прислав той портрет поштою. Це один-єдиний раз була вістка від нього – прислав батька, такого живого, такого викапаного… Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і це найбільше вражало – своєю правдою – грубі, необтесані ковальські руки. Під портретом був напис великими літерами – «Батько».
Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою і похитуючись, як кожен раз, коли дивилася на цей портрет. Перше – тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, відколи вмер старий.
– «І прийшов тоді Юда із стражею…» – бубонів отець Яков, забувши, що він уже це читав. – «І показав їм…»
За дверима затупотіло. Галя шарпнулась до дверей:
– Вже, мамо! Тут!..
Відчинились двері… І шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподіваний, а інший. Кремезний, бравий командир. Увійшов з валізою, сяючи лицем і новенькою портупеєю на новенькій уніформі.
– Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!
Та й урвав на півслові. Тихо поставив валізу і стяг кашкета:
– Що?.. Спізнився?! – не то спитав, не то зітхнув тяжко, зміненим голосом і повів очима по хаті.
Мати видавила крізь посмішку й крізь сльози воднораз:
– Так… Сину…
А син – найстарший Чумаченко – подивився на свічечку, потім приник очима до портрета, як до живого, і довго не міг вимовити ні слова. Нарешті, похитуючись, ступнув два кроки, повів рукою по чолі і, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:
– Як же ж це?.. – а потім з ноткою розпачу: – Так що, батьку, я прибув… Командир стрілецької дивізії Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії – Микола Чумак. Твій син… Твій… – І витер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло зсередини. Але він їх таки стримав, проковтнув і вів далі тихо, схиливши голову:
– Ми всі прибули… Сини твої… Там он… (зацокала клямка) ось…
Пауза. Відчинилися двері – увійшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, як до живого:
– Чорноморської фльоти моряк і парторг – шмаркач Михайло Чумак… Теж твій син…
Відхилилися двері, і ввійшов третій – стрункий, у летунській уніформі.
– Військової авіації, – понуро атестував Микола, – пілот і командир, ще й орденоносець – Серьога Чумак – теж твій син… Приймай, батьку!.. – І обернувся до хлопців, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопці постягали з голів накриття, поставили валізки і, витримавши братів погляд, ступнули до матері.
– Мамо, – промовив котрийсь. – Ну, ось уже й ми… Всі тут… Уже всі вкупі.
Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. І мала Галя, замість радіти, стояла і мерехтіла сльозами з широко відкритих очей.
– Ой, діти мої, діти мої! – промовила мати. – Чи ж усі?!
– Ага… –
