тут? – обернувся до нього й запитав Самуїл.
Роман вирішив говорити правду. Втім, з чим він міг критись?
– Недавно проедр Василь велів Борисові їхати в Болгарію й починати повстання проти тебе, а мені супроводжувати брата…
– Отже, Візантія послала Бориса в Болгарію як кесаря?
– Проедр Василь назвав його кесарем і обіцяв повернути корону, тільки він дійде до Преслави.
– Хитро діє Візантія, – засміявся Самуїл. – Як і завжди, загрібає жар чужими руками. А ти? Чого ти їхав з Борисом? Ти що ж, також хотів стати кесарем?
Роман заплющив очі, стиснув уста, на обличчі його відбився неймовірний біль.
– Я – кесар?! – пролунало в палаті. – Слухай, коміте Самуїле, ти жартуєш, бо знаєш – я ніколи в житті не зможу і не хочу бути кесарем Болгарії…
– Ні, я не жартую і не знаю, чому ти їхав з братом. Мені здавалось, що, коли загибає один кесар, корону одягає його брат.
Роман крикнув:
– Я говорю правду, як перед Богом! Я не хотів і не хочу бути кесарем Болгарії, бо я не людина, Іоанн Цимісхій забрав у мене все, все…
– Ти про що говориш?
Роман подивився на Самуїла очима, в яких була пустка, безнадійність.
– Він оскопив мене, – сказав Роман, обхопивши голову руками.
Коміт Самуїл стежив за Романом, що стояв перед ним розтрощений, знівечений, напівлюдина.
– Романе! – голосно покликав він його.
Той підняв голову, й Самуїл побачив на очах його сльози.
– Слухай, Романе! – звернувся він. – А ти служитимеш мені?
Роман здригнувся, підняв голову. Невже й оцей комітопул вважає, що він не людина, невже він хоче зробити його – сина кесаря – своїм рабом?
– Служити тобі? Не знаю, коміте Самуїле, як би я міг служити тобі.
– Ти мене, мабуть, не зрозумів, а може, і я не так висловився, Романе, – промовив Самуїл. – Чи хочеш ти разом зі мною служити болгарам?
– Болгарам? – одразу ж відповів Роман. – Згоден.
– Ти й служитимеш їм… Я призначаю тебе головним начальником свого війська, що стоїть у Скоп’ї, на Вардарі.
– Спасибі, коміте, за честь і довіру, – тихо промовив він. – Я згоден служити тобі й болгарам. Вір мені, зроблю все, щоб помститись ромеям.
2
Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, які вціліли після бою на Хортиці, князь Ярополк сам одніс батьківську зброю на Гору, велів почепити на стіні в Золотій палаті. Там вона й висіла на свіжих грабових кілочках – поряд з шоломами й топорами перших князів київських Кия й Щека, поряд із щитом Олега, погнутими й пощербленими доспіхами князя Ігоря.
Меч і щит князя Святослава! Прийнявши їх з рук воїв, князь Ярополк дав роту берегти мир і тишу в рідній землі, боротись з ворогами, не шкодувати ні сил своїх, ні життя!
Проте, даючи цю роту й пізніше, коли меч і щит висіли вже в Золотій палаті, князь Ярополк думав іншу, свою думу.
