нарешті у тільки їй відомих закапелках візитівку, простягнула її новому знайомому. Розглядаючи картку, вичитував уголос:
– Марцела. Марцела Соханич. Редактор рубрики «Українське слово», часопис «Вісник». Ого! Та ж ти зберегла рідне прізвище! Яка ж ти чешка?! Ти – наша!!!
– Ти забув сказати, як тебе звати… – Марцела не сперечалася, їй було приємно почуватися своячкою.
– Й справді, вибач… Іваном мене звати. Щоправда, візитівки з собою не прихопив. Але я тебе знайду. Обов’язково знайду, Марцело… До зустрічі…
Хлопець провів дівчину до автівки і, зачинивши за нею дверцята, помахав на прощання рукою. Завівши двигун, Марцела з приємністю для себе відмітила: «Звісно, ваша… А чия би ще була?…»
Глава 2
ЮЛІШКА
– Марцело, агой! Куди ти, до бісу, запропастилася?! Казала, що їдеш на два дні, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заїхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом відчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простір істеричним голосом редакційного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Україна остаточно тебе полонила, відібравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботі – повний завал!!!
– Вацлаве, я стою на кордоні у черзі. Тут робиться щось неймовірне. Тотальна евакуація населення перед фашистським бомбардуванням…
– Марцело, ти знущаєшся? Яка евакуація?! Що ти верзеш?!
– Вацлаве, це – не смішно. Тут щодня так. Для України – звична річ. Як поталанить, то за кілька годин вирвусь на той бік… Аби не гаяти у черзі часу, з людьми потеревеню, зроблю кілька світлин. Привезу цікавий матеріал для наступного номера. Вважай, це – моя відкупна… І враховуй, що до Праги понад вісімсот кілометрів… тож краще облиш мої нерви у спокої. Побачимося…
Не встигла закінчити розмову і взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.
– Що за чортівня? Невже вони не можуть проіснувати без мене й кількох днів? – схопилася за трубку і, помітивши, що номер незнайомий, озвалася стриманіше. – Алло. Слухаю.
– Пані Марцело? Доброго дня. Пані Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаєте… Мені ваш номер дали знайомі, а їм ще одні знайомі… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з України.
– Я це вже зрозуміла. – Марцелі здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордоні поволі, але рухалася, і обіцяний шеф-редактору репортаж потрапляв під загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?
– Мене звати Юля, Юлішка… Я приїхала на роботу до Праги… Чоловік, що клопотав про візу, обіцяв зустріти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жіночка жалісно хлипала у слухавку. – Взяв удома за візу гроші і щез. Я не знаю, що мені робити… Сиджу майже добу на Флоренці і не маю куди йти…
Марцела залишалася незворушною – такі випадки траплялися не вперше, і те, що чужі люди дозвідувалися її координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.
– Юлішко…
