Вацлав потай ночував у редакції. І тоді, похапцем зірвавшись з незручної зачухраної канапи у приймальні, пригладжував рукою масне відстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвіжий вигляд.
– Зімкнув на хвилю очі і треба ж такому трапитись – задрімав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його ніхто не чекає.
Марцелу також ніхто не чекав, але оте нечекання було інакшим. З того часу, як не стало мами, у їхній малесенькій, ледь не іграшковій квартирці у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивітрюється роками й притягує додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранці, за першим порухом відчиняти кватирку, заварювати у джерзі каву по-турецьки, скрупульозно слідкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвідчуючись, що за ніч не з’явилося підступних зморшок, ставати задля гартування під прохолодний душ, підсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, від якого отримувала задоволення, і часом ловила себе на думці, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у її особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…
Марцела витягла з сумочки флешку і переможно потрясла нею у повітрі просто перед носом у шефа:
– Матеріал з кордону! «Зашрубоване вікно в Європу»! Аби потрапити звідти сюди, необхідно пережити ряд принижень, включно допит митників, огляд автівки та валізи аж до особистих речей. Нагадує пропускну фашистську систему у гетто. Зйомки на кордоні без спеціального дозволу заборонено, але поталанило потай відзнімкувати очі жіночки у той час, коли митник бридливо копирсається у її спідній білизні.
– Ну, Марцело, ти даєш! Я знав!!! Я відчував, що з порожніми руками ти не повернешся. – Вацлав підлабузницьки поплескав її по плечі. – І коли тільки встигла?! За кермом писала, чи що?
Марцела не коментуючи увімкнула комп’ютер.
– Дай мені трохи часу опрацювати матеріал, і завтра даємо на шпальти.
Ох, уже ця Марцела… Вона відрізнялася неабиякою працездатністю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навіть українська кров, що нуртувала в ній, не відштовхувала, а навпаки підкуповувала – поруч з холодними, цинічними чешками Марцелина турбота про співвітчизників виглядала зворушливо.
– Марцело… – Вацлав довірливо нахилився над її вухом. Він був обізнаний у істинній причині відрядження. Марцела підвела голову і відсутнім поглядом уперлася в його вим’яте, як і сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?
«А він попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймні, йому не байдуже моє особисте…» Погляд її пом’якшав.
– Знайшла, Вацлаве…
– І що ти при цьому відчула? – Йому й справді було цікаво. Щоразу дивувався Марцелиній допитливості й безвідмовності, яка часом виснажувала її більше за ненормований робочий графік. Раз у раз прислухався до її приємної з м’якими шиплячими української, якою щось пояснювала дозвонювачам,
