відтінку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?
– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що ліки їй треба, одна конвалюта на три сотні тягне… Де взяти? Хіба красти піду…
– Наступного тижня виїду. Кінець місяця – час виплат. Все як при совдепі – получка за графіком, – розсміявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоїй Мар’ні ліків. Ще й малим цукриків на решту. Я дам знати, коли виїжджаємо.
Телефон не вгавав. На дроті – Мітяй, що підторговував нелегальною зброєю.
– Ваню, привіт. Ти у місті? Заїдь, зиркни на залізяку, що замовляв… Увечері буду вдома…
– Гаразд. Попід вечір гляну. Така, як я просив?
– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонародді «шарик». Дев’ятий калібр. Все, як книжка пише…
– Ну-ну, ти обережніше по телефону… Детально при зустрічі.
Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидів у безлюдній затишній кав’яренці на околиці міста і обговорював подробиці запланованого відрядження.
– Їдемо цього разу утрьох… Візьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.
– Братків не беремо? – перепитав Жорик зі знанням справи.
– Зайвих ротів нам не треба… Та й отих дурків небезпечно на такі справи брати – того разу ледь ноги винесли.
– Ти маєш на увазі Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тінь – знав бо: людей цього ґатунку краще не дратувати.
– А кого ще? Справжні дебіли… З людьми треба лагідно бесідувати, а ті зброю повитягували, мов навіжені. Фільмів пригодницьких надивилися, от і дуркують… Ми з тобою – люди інтелігентні, вирішуватимемо питання спокійно, без шуму… – Жорик всміхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки візьму – той не нарваний. У нього діти вдома, жінка хвора… Треба допомогти йому копійку заробити. Він узагалі молодець. Коли брав її, знав, що зі здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жінку? – допитливо подивився на Жорика.
– … Не знаю… Ніколи над цим не думав. Але… Це ж – клопіт на все життя…
– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зітхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дізнавшись про її хворобу, сказав: «Тепер тим більше хочу її взяти. Бо як не я, то ніхто про неї не попіклується. Отаке-то…
Увечері, заїхавши до знайомого і розрахувавшись за замовлену заздалегідь важкеньку, але мініатюрну «іграшку» дев’ятого калібру, що у кишені здавалась цілком непомітною («якраз те, що треба… виключно задля власної безпеки…»), Іван, нарешті, потрапив додому.
Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцільним видавалося витрачатися на тимчасові комфортні апартаменти у той час, коли Іван штурмував будівництво
