хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо мені казати. Я тя другоє хотіла зазвідати… Вже би час вино здоймати… Я натігуватися на лазиві уже не годна, а твій «замєстітєль» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару неділь заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…
– Муй «замєстітєль» понісся за «чупа-чупсом», – розсміявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селі вам на підмогу.
– Ти свого «замєстітєля» далі балуєш? – Мама взяла порожній лавор, витрусила з нього краплі протічної води і рушила до хати. – Тобі, Іванку, давно час настав своїх дітей бавити, а не сиротинських… Хто то видів, аби хлопові на носі – тридцятка, а він сам собі ґаздує… Ади, у твоїх однокласників уже по троє коплаків селом гонять.
– Ага… І вітер жебом гуляє… – Івана дратували оті нескінченні мамині розмови про женячку. – Я, мамко, скільки не приїду, ви все лем про єдно… Не хочу я, як антоті сараки, дітей наплодити, а пак пустити їх по жебрах. Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадної хижі, оби чулася ге принцеса…
– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зістарієшся… – зітхала. – А я би вже онуків сокотила… Шкода, же няньо на тім світі тото видить, царство йому небесноє…
– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небіжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у інше русло. – Послухайте лем, шо хотівім ся зазвідати… Ци зналисьте тоту файту Соханичів?
– Соханичі? – Мама, пригадуючи знайоме прізвище, присіла на ослінчик попід пецом, на якому парувала запахуща поливка, і нарешті ляснула себе по чолі. – Соханичі! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому куті жив? Тать він за нашою мамкою, за твоєю бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого діда віддала, та й він ся вженив, айбо всі знали, што не по любові, а лем так, на зло… Пак ся дівка їм вродила, айбо вна туй не жиє – як побралася, утекла з ґаздов десь на Чехи, лем слід простив… А Соханичів уже давно ниє – у їхній хижі чужі люди жиють. Чом ся звідаєш за них?
– Тут така історія… – Іван не знав, розповідати чи ні, бо ж звістка миттєво розлетиться селом – варто тільки натякнути. Але не втримався.
– Я онуку їхню на цвинтарі зустрів… Ходив-ім Стьопку провідати…
– Як онуку? – Мама з несподіванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?
– Не з неба… З Праги приїхала… Маму, каже, вже кілька років, як поховала. Пообіцяла їй бабину й дідову могилу відвідати.
– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цікавість.
– Парадна, мамко… Журналістков робить…
– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синові на стіл не вгавала.
– Ще й як говорить… Май ліпше, як ми з вами. Грамотна…
– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гості тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який світ тісний…
– У
