з кишені небезпечну забавку і, з задоволенням повертівши у руках, заховав у шухляду… Особливої потреби носити зброю не мав, хіба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички і незабаром чистенько вимитий уже лягав у ліжко… На сьогодні – достатньо. Набридли дзвінки, переговори, мотуляння містом, і селом, і цвинтарем… Як на один день – забагато…
Згадав про цвинтар – і у пам’яті вигулькнула Марцела… Дивна жінка, зовсім не схожа на місцевих, хоч і доводив мамі протилежне. Придивляючись до неї шляхом до автівки, відмітив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже підлітком. І справа навіть не у ледь помітній сітинці мімічних зморщечок у куточку ока, ні… Змістовність розмови, глибінь думки, виваженість і якась незбагненно проста мудрість. Наче прожила на цьому світі років сто… Та й справді, що тут такого? Не вбачала нічого героїчного у власному вчинку: просто сіла до майже іграшкового «жучка» – малолітражки, що витискає на трасі щонайбільше дев’яносто, і подалася за тридев’ять земель провідати бабчину могилку… Все так просто насправді, але ж, до бісу, зачіпає за живе…
Іван схопився з ліжка і подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою. Покопирсавшись у кишені куртки, полегшено зітхнув – візитівка була на місці. Витягнувши з іншої кишені гаманець, дбайливо заховав її у безпечний відсік – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у ліжку – рівно й виважено, глибоко й непробудно, як і годиться після насиченого дня. Сни йому чомусь ніколи не снилися…
Глава 6
ФАБРИКАНТ ПАН СЛОВАЧЕК
Наступного дня вранці, замість того, аби вирушити на роботу, Марцела поспішала на околицю міста, до невеличкої швацької фабрики, де поруч із чешками не раз прилаштовувалися українки.
У кабінеті директора пана Словачека панував цілковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпаковані коробки з нитками та фурнітурою… Все це нагадувало закулісну гардеробну примхливої театральної «примадонни», услід за якою все летить шкереберть.
Марцела озиралася навколо, прицілюючись, де би присісти. Змахнувши зі стільця шкіряні ошмірки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад. Марцела не зважала – давніші відвідини нічим не відрізнялися від сьогоднішніх.
– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цінував її фахову звичку висловлюватися чітко та без передмов.
– Я навіть здогадуюсь, яку. – Кілька Марцелиних опікунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гірського містечка Меджилаборце неподалік від словацько-українського кордону, тож українців сприймав за вбогих, однак свояків.
– Однак, цього разу маленька зачіпка. – Марцела помітила, як пан Словачек зайорзав у кріслі – зачіпок він не любив. – Окрім одноразової візи у паспорті моя підопічна не має жодних паперів. Годилося б виходити «жівностяк».
– Але,
