цар.
– Відгадав, – каже солдат.
Цар питає:
– Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?
– Ні, ваша імператорська величність, вниз глибше.
– Чому ж?
– Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б'ють у барабани, то все чути.
– Ну, а скажи, скільки зірок на небі?
Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої з вівці, і каже:
– Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величність.
Цар питає:
– А ти вірно полічив?
– Прошу перевірити! – відповідає той.
– Ну, а тепер скажи мені, що я думаю!
– Ви думаєте, що я піп, а я – солдат.
– А піп де?
– На моє місце став!
Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.
Бідний гуцул і старий опришок
Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана й каже:
– Адіть, паночку, моя біда без дощу росте – ноги як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та пан засміявся:
– У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
– Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв – я не годен до них доповзти.
Дідич його вигнав.
Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба – ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав, – псові рідний брат.
Дьорко покликав старшого хлопчину:
– Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана, може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Хлопчик набрав яблук і – до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. Василько поклонився:
– Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:
– О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?
– А ви їх теж? – запитали гості.
– Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? – обернувся дідич до хлопчини.
– Як розбитий горнець. Лежать на печі… – відповів дітлах.
– Спочивають?
– Ні… Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричить: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:
– Йди собі, малий брехуне!
Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.
Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:
– Назбирай,
