було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.
Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.
– Чого сумний, леґіню? – спитав.
– Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.
– А ти чий?
– Дьорків, що йому смерека ноги поламала.
– Не дав би ти мені тієї риби?
– Берить, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.
Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:
– Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.
Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.
– Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду, – сказав.
Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.
Хлопець прийшов додому.
У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дохтор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.
Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.
– Звідки маєш гроші, чоловіче?
Дьорко розповів, і пан собі подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька чір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!..»
І наклав аж п'ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори.
Дід вийшов до нього. Забрав добро у печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.
Та дід йому сказав:
– Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього, – і припасував до голови пана цапині роги. – І це тобі ще треба… – припасував хвіст.
Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільке одне мекання.
Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.
Бідний Іван і попадя
Давним-давно жив собі бідний наймит Іван. Та так-то вже бідно жив, що й не сказати. Думав Іван, думав та й надумав піти на заробітки.
Ішов день, ішов два, а на третій день під вечір прийшов він у одне село та й пішов до попа на роботу найматись. Попа не було вдома, десь правив службу Божу в другому повіті. Поговорив Іван з попадею та й залишився на ніч.
Каже йому попадя:
– Є в мене робота, не легка і не важка. Якщо добре зробиш – добрі гроші заплачу.
Іван не від заробітку, то й погодився.
От і каже йому попадя:
– Вмер оце недавно наш батюшка і попросив перед смертю, щоб його поховали в мішку в річці в нічну пору, тоді його душа скоріше в рай попаде.
Здивувався Іван, проте не сказав ні слова: «Чи
