у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу – мозолів набити, щоб гріш заробити.
Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:
– Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.
Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися. А той здивувався:
– Ти, леґіню, хочеш робити у мене?
– Хочу.
– То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.
Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:
– Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.
Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. Їх було – як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:
– Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.
Шкода стало красного орла, і Василько відповів:
– Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!
– Не журися, нічого не буде… – орел схопив ягня і полетів.
А хлопець боявся – довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.
На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.
– Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.
– Не гризися, не буде біди.
Орел схопив ягня і полетів.
Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.
На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:
– Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене – понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.
Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:
– Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.
– Добре, орлику!
Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати:
– Ґвалт, горимо! Уставайте, люди!
Василько схопився і – гайда тікати. Дідич як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:
– Чекай, не тікай, хто ти?
Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав:
– Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?
– Золото, пане.
– Звідки маєш?
– Мені орлик дав… – і Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.
Дідич попросив:
– Любий
