мій милий, зятю мій любий, дозволь мені перед смертю на дерево вилізти та з білим світом попрощатися.
– Ну, лізь, – каже змій.
От поліз брат на явір, і ні одної гілки не пропускає, все на кожну ступає, щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж на самий верх. Прилітає сорока:
– Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибіжать твої звірі.
А змій вибіга з хати та й кричить:
– Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю немає!
Став злазити брат назад, та все на кожну гілку ступає, щоб загаяти час. От став він уже не останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це звірі його – неначе що загуло – прибігли й стали круг нього. А він тоді скік на землю та й гукає радісний на змія:
– А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!
Змій вийшов, а він до звірів:
– Вовчук! Медведчук! Протиус! Недвига! Беріть його!..
Звірі як кинулись – і розірвали в шматки.
Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле та й розвіяла. А як змія розривали, то сестра вхопила зуб його та й сховала.
От брат і каже:
– Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в інший край.
Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй:
– Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде повен сліз. А як будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові.
Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й поїхав. Приїжджає він в один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій з дванадцятьма головами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну дівчину. Змій з'їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна. Того дня настала черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і каже:
– Я можу побідити отого змія.
– Як побідиш його, – кажуть люди, – то цар обіцяв віддати свою дочку ще й половину царства.
Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть його звірі і кінь. Привели ту царівну, таку убрану. Тут змій тільки що виткнувся, щоб з'їсти її, а хлопець-молодець і каже:
– Меч-самосіч, рубай його! Вовчук, медведчук, Протиус, Недвига, беріть його!
Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попіл і розвіяла. Дякують люди йому, що вода стала свободна. А царівна дала йому перстень.
От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов, одв'язав той меч-самосіч од тороків та й каже:
– Меч-самосіч, січи його!
Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей тоді до царівни:
– А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що й йому.
Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий. Зараз одежу надів гарну на нього, і почали гуляти.
Як пробудився
