кричать. – Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить – читає. Вони його огнем засипали – церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить – читає.
Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна-де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
– Тепер, – каже, – я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот – вони й ожили.
– Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте – не запивайте і спіть – не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
– Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить.
Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
– Чи не було дяка?
Кажуть:
– Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він – у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
– Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут з ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
– Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
– Я не знаю, – каже посланець, – так мені дяк сказав.
– Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву – аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони один другого, почоломкалися.
Він і питає:
– Що ж це таке?
Вона й каже:
– То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
– Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.
Чарівна дудка
Давно воно було чи недавно, так чи не так, – тепер уже достеменно ніхто й не знає.
Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.
Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали, а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали.
