style="font-size:15px;"> – Як же ви згодні? Так, як ви тепер стоїте, чи, може, ви станете один проти одного? І як вас бити – чи в груди, чи в плечі?
– Як знаєш!
– Ні, мені по грудях жалко, розіб’ю, бува, груди, я буду бити у плечі.
І стали вони в один ряд усі, в один бік.
– Ану, – кажуть, – нехай Бух Копитович пробує богатирської сили.
Розмахнув він свій кулак, та як бухнув у плечі крайнього, так трьох у землю ввігнав, так вони і вгрузли, а чотири зверху лежать.
– Ну, йди, – каже він на того, що був за свідка, – дивись, чи живі твої богатирі. А сам не бійся, я тебе не чіпатиму.
Той підійшов, подивився.
– Які там живі, вони вже давно неживі!
– Ну, копай для своїх товаришів яму пікою і шаблею. Не можна їх так кидати, а треба їх у сиру землю загорнути.
Вирив той яму, повкладали, позагортали.
– Ну, богатир, чи ти чув про такого богатиря, як я?
– Ні, не чув і не бачив.
– А ви розсердились, що я вас негідниками обізвав, та хотіли мене погубити! Ні, мене не погубите. Ти тепер по всьому світу їдь і розказуй усім, що ти такого богатиря бачив, що сім пихатих богатирів одним кулаком убив. І щоб ви всі зібрались до мене: я буду коло синього моря. Там мене шукайте, там мене знайдете. А я вам що-небудь там повідаю. Над вами нема старшого. Над вами старший той, хто вас подужає. А тепер буде над вами Бух Копитович старшим.
Богатир поклонився і поїхав собі.
А Бух Копитович пішов до синього моря. Там скали, гори великі, камінь на двадцять аршин угору. Він прийшов і ходить понад синім морем, попід тими скалами. Ходить, а там пісок. І знайшов він у піску стежечку, і пішов цією стежечкою. Дійшов до гори, до каменя. Стежка звернула у куточок; він туди, у той закуточок, а там нічого нема, камінь тільки. Він став, стоїть та долонею гладить по каменю і найшов сучечок – як горошинку. Тоді за той сучечок пучками взяв – одчиняються двері. Кімната велика, золота, так і сяє. Стоять у кімнаті стіл і стільці, а кімната порожня, нема нікого. Походжає сюди та туди по кімнаті Бух Копитович, руки назад заклав. Ходив, ходив, та тоді богатирським голосом як гукне, то аж кімната затряслася.
– Чи тут є хто, озовися!
– Є… дівчинка Лебідка, – відповідає хтось тихенько, – а ти хто?
– Я Бух Копитович. Ану, вийди, дівчино Лебідко, покажися!
І вийшла – вилетіла з-за стіни така гарна та мила дівчина, що ні в казці сказать, ні пером описать.
– Чи можна мені, Лебідко, їсти подати?
– Можна, – каже.
Кулаком Лебідка як ударить по столу, так стіл зараз і заставився наїдками та напитками всякими.
– Ну, тепер, Бух Копитович, що ви бажаєте, те й їжте, – каже Лебідка, – що ви скажете, те я й буду подавати.
А сама коло порога стоїть.
Бух Копитович напився, наївся добре та й каже:
– Тепер, Лебідко, прибирай.
Лебідка зараз до стола, прибирає.
– Ні, стій, не прибирай! Я й забув. Сідай
