рядком, ведуться за руки. І почав казати:
– Татку, чого діти так ідуть?
– То вони вийшли зі школи, – пояснює цар.
– І я би йшов у школу.
– Ти ще малий, а тим дітям уже по сім років.
Хлопець пішов до школи сам. Сів собі за парту.
Інші діти пишуть і читають, а його учитель не змушує робити нічого, бо він ще не школяр.
Учитель відпустив дітей на перерву. Вони почали бігати, гратися, боротися. І Єрусланові закортіло. Почав бігати за дітьми: одного візьме за руку – руку виверне, другого за голову – голову відкрутить. Люди почали ходити до царя, що його син калічить дітей. Сказали:
– Або геть із царства, або сина загуби!
Цар вирішив, що ліпше сина загубити, як йому йти з царства. Позвав Єруслана в поле погуляти. Осідлав коня, сів на коня, а син мав іти пішки. Хлопець каже:
– Татку, я пішки не піду. Хочу знайти коня по своїй силі.
Пішов у місто на торг. Тут були добрі коні, і він почав видивляти собі коня. На котрого покладе руку – переломить, котрого візьме за голову – відірве. Перекалічив багато людських коней на торговищі. Народ дивився і не смів нічого казати, боявся. Коли торг розійшовся, підійшла до нього одна баба й каже:
– Молодий витязю, що ви тут глядаєте?
– Йди, стара чортівко, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо.
І баба втекла. Але обійшла його і на другій вулиці знову говорить:
– Що глядаєте, молодий витязю?
– Сказав я тобі, стара чортівко, йди, бо як ударю у вухо, то буде тобі глухо!
А баба перебігла на третю вулицю й вийшла йому назустріч:
– Що ви глядаєте, молодий витязю?
Тоді він каже:
– Я глядаю коня по своїй силі. А на торзі по моїй силі немає, я покалічив усі коні.
Баба сказала:
– Ген у тій горі колись був сильний витязь. Він помер, а кінь зостався у конюшні. Лише там двері стальні, й дуже великий камінь припертий до дверей. Приходило вже немало витязів за конем, та не могли відсунути камінь. Якщо ти відсунеш, буде кінь твій.
І Єруслан пішов до тієї конюшні. Камінь великий, а в камені – закована ручка залізна. Він взявся за ручку і кинув камінь далеко. Штовхнув двері, відчинив конюшню, і кінь заіржав. І зняв Єруслан сідло, осідлав коня, надів кантар – вуздечку, взяв на себе шаблю, вивів коня, сів на нього, і кінь почав летіти, як літак, угору. Ударив коня між вуха й каже:
– Стій, вовчий корме, трав’яний мішечку! Кому їхати на тобі, як не мені?
І кінь із ним спустився додолу. Лазарович приїхав додому, до свого батька, й каже:
– Ну, тепер поїдемо гуляти по чистому полю, бо і в мене вже є кінь.
Цар сів на свого коня, і вони помчали до великої води. Зіскочили з коней, і почав цар дивитися у воду. Питає його син:
– Що це ви там дивитеся, няню?
– Я дивлюся, що тут, у воді. Ходи лиш і ти подивитися.
Єруслан підійшов. Бачить, далеко у воді щось плаває, й питає:
– Що то, няню?
