дусі вони мають вплив на внутрішнє життя окремих країн». Серед інших безумовних переконань Михайла Лозинського і те, що «джерелом права є моральні цінності, а не законодавча влада. З огляду на це, завдання законодавця полягає не у винаході прав, а в добросовісному вивченні життєвих відносин, взаємних інтересів людей, які знаходять своє відображення в нормах моралі. Саме тому закони, які відкидали ці норми (зокрема, право людини на життя, честь і свободу), які суперечать здоровому глузду і справедливості, не можуть вважатися правовими. Виходячи з розуміння природи права можна стверджувати, що М. Лозинський належить до представників школи природного права».[90]
Є. Петрушевич
Родом із священицької родини. Доктор права. у 1907—1918 рр. – депутат австрійського парламенту, з 1910 – депутат галицького сейму, заступник голови, голова Української Парламентарної Репрезентації. 54 роки.
Диктатор ЗУНР, член Директорії УНР, як і С. Петлюра, не удостоївся жодної академічної розвідки. Загальновідомими про нього є факти його адвокатської діяльності в Сокалі та Сколімі, активна діяльність як депутата райхсрату. Як депутат австрійського та галицького парламентів, стояв на радикальних позиціях супроти галицьких «лоялістів». Саме Євген Петрушевич був ініціатором скликання галицької Конститунти, яка в ніч проти 19 жовтня 1918 р. ухвалила – усупереч волі польської частини населення Східної Галичини – рішення проголосити Західноукраїнську Народну Республіку. По-друге, було проголошено про «негайну» злуку із Наддніпрянською Україною, «але не з режимом гетьмана Скоропадського». Був рішучим противником компромісів с польськими політичними та урядовими колами.
Є. Петрушевич.
Партії
Політичні партії на підросійських «українських» землях
Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр.[91] Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»[92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.
Треба
Осадчук С.С. Правові погляди Михайла Лозинського: Дис… канд. юрид. наук: Львівський національний унт ім. І. Франка. – Львів, 2001. – 17 с – С. 7, 8, 12.
Усі подробиці в узагальненому вигляді див.: Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Політичні партії та суспільно-політичні рухи в Україні наприкінці XIX – на початку XX століття. Навчальний посібник. – Київ: ВПЦ «Київський університет», 2007. – 279 с.
Чеботок Н.В. Державна етнонаціональна політика в Україні у 1917—1921 рр.: Дис… канд. юрид. наук: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2005. – 16 с. – С. 5, 9.
