засобів індивідуального та масового терору.
Власне цим вичерпуються сучасні знання про політичні уявлення та візії М. Грушевського.
В. Винниченко
За походженням – селянин. Випускник гімназії (екстерн), виключений з юридичного факультету Університету Св. Володимира. 37 років.
«Державотворча» діяльність цього стовпа «Української революції» – на відміну від М. Грушевського – досить добре описана сучасними науковцями, хоча, на жаль, навіть серйозні дослідники, як, наприклад, Л. Лозинська[68], не уникли компліментарних оцінок. Подавши ґрунтовний історіографічний аналіз існуючої літератури[69], дослідниця цілком слушно відзначила його роль як «одного з теоретиків українського національно-визвольного руху», «основи державотворчої діяльності» якого були закладені до 1917 р. Нагадаємо: 1903 р. Винниченко, якому тоді виповнилося 23 роки, опинився на еміграції, звідки повернувся лише 1917 р. Де він був упродовж півтора десятка років, з ким співпрацював на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв – усі ці та інші питання, пов’язані з тим періодом життя, коли один з керманичів «Української революції» створив «оригінальну концепцію необхідності одночасного вирішення соціальних та національних проблем українства в їх нерозривному взаємозв’язку і поєднанні», – усі ці та інші питання дослідників обходять. Вони лише констатують наявність двох рушійних моментів у Винниченка-політика: «любов до України, всього українського» та «віру в перетворення суспільства на основі соціалістичних ідей». Як бачимо, відсутність понять у царині державного будівництва, зокрема про те, що ефективну та життєздатну державу можна побудувати виключно на основі права, у студента-недоука Винниченка цілком компенсувалася «вірою» в соціалізм. Саме тому висновок дослідниці, що Винниченком «було зроблено значний внесок у розробку теоретичних підвалин української державності», з нашої точки зору, звучить більш ніж сумнівно. Приписавши Винниченку заслугу обґрунтування ідеї «державності України в формі національної автономії в складі майбутньої, побудованої на федеративно-демократичних засадах, Росії», Л. Лозинська підкреслює: саме голова Генерального Секретаріату, дізнавшись про державний переворот у Петрограді, виступив ініціатором проголошення «самостійної суверенної української держави»[70]. Інший дослідник винниченківського державницького генія змушений констатувати: його уявлення не йшли далі «прийняття системи державної влади в Україні».[71]
В. Винниченко.
Т. Заболотна присвятила своє дослідження аналізу особистісних рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину
Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка (березень 1917 – вересень 1920). – Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К., 1996. – 26 с
Там само. – С. 2—11.
Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка… – С. 19, 21, 23, 24.
Медвідь Ф. Українська державницька ідея В. Винниченка: політико-правові засади // Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка. – Київ, 2006. – 280 с – С. 203.
