від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне»;
– «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;
– «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;
– «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;
– «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови “рускость”»[54]
Якщо послуговуватися не правдивими, але все ж таки суб’єктивними враженнями М. Галагана, П. Стебницького, Є. Чикаленка та будь-кого іншого, а сухими цифрами, то картина від цього стане ще більш невтішною. Як встановив сучасний дослідник Д. Розовик, станом «на 1917р. понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу». В абсолютних цифрах картина така: «до існуючих 30 тис. початкових «народних» шкіл ходило 1,7 млн дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів»[55]. Іншими словами, на одну початкову школу припадало 1,66 вчителя та 56,66 дитини, тобто 1 вчитель на 34 дитини. І цим вичерпувалися можливості доступу 30 мільйонів «хохлів» до освіти рідною мовою. Результат цієї «політики», яка дивним чином нагадує нацистську в галузі освіти українців, запроваджену під час Другої світової війни, такий: «вищу освіту в українському суспільстві, за даними перепису 189 р., мали близько 24 тис. чоловік, середню спеціальну – близько 17 тис.»[56]. При цьому, констатує М. Кармазіна, «національно свідома еліта Лівобережжя на межі століть була нечисленною, була лише однією з течій в українському суспільстві», «майже повністю була зденаціоналізована і зрусифікована» і взагалі «переживала процеси становлення»; на Правобережжі «український народ творили» селяни та малоосвічені священики; в «підавстрійській Україні аж до кінця XIX ст. першорядну роль в українській спільноті відігравало духовенство – малоосвічене і сполячене, чиїми характерними рисами був консерватизм і клерикалізм…».[57]
Поодинокі щасливці типу мого діда І. Яневського та п’яти його братів і сестер, які мали матеріальні можливості для навчання, були вимушені навчатися або російською (в межах Імперії), або французькою, або німецькою мовами (поза межами Імперії). Навчатися мовою рідною аж до середини XIX ст. було неможливо за визначенням, «оскільки до того часу не існувало літературної, вільної від регіональних діалектизмів української мови»[58]. На початку століття наступного ситуація залишалася не менш сумною. За даними Д. Розовика, «в 1917р. україномовні книжки забезпечували 2—3% потреби, бібліотек на території 9південно-західних російських губерній практично не було, в 1917р. бібліотеки задовольняли тут 8—10% потреб переважно міського населення»[59], у той час як 90% «малоросів», яких згодом назвали «українцями», жили на селі, були в абсолютній більшості неписьменними і, отже,
Докл. див.: Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 48, 49, 51, 54, 55, 57, 61, 62, 63, 73, 87.
Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 38 с – С. 16—17.
Цит. за: Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – Київ, 1998. – 350 с – С. 92.
Там само. – С. 93, 94.
Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX – початок XX ст.). – Київ, 2003. – 334 с – С. 111.
Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво… – С. 22, 24.
